Юрій Дольд-Михайлик - Над Шпрее клубочаться хмари

Полковник підвівся, підійшов до шухляди стола, дістав звідти папочку, подав Григорію.

— Тут усе твоє, справжнє. Навмисне взяв, щоб ти не з’являвся на вулиці — раптом хтось упізнає ненароком, як минулого разу.

Григорій вийняв військовий квиток на ім’я майора Григорія Гончаренка. Руки його затремтіли.

— А тепер, якщо не заперечуєш, я накажу принести сюди обід, підкріпишся, почитаєш газети й журнали, тут багато наших, російських. О третій годині прийде машина і відвезе тебе на аеродром. І ще один сюрпризик: полетиш в одному літаку з Вороновим. Звичайно, в різних салонах. Коли захочеш, можеш побачитися з ним, не захочеш — не треба.

Рівно гудуть двигуни літака. Під крилом чуже небо, чужі ріки й міста, а в дверях салону тоненька фігурка стюардеси в пілотці, зсунутій набік.

— Може, хочете чаю? — привітливо всміхається дівчина.

Тільки людина, яка прожила багато років на чужині, позбавлена можливості навіть на самоті думати рідною мовою, може зрозуміти, що відчув Григорій, почувши цю звернену до нього фразу. Ось уже кілька днів чує він рідну мову, сам розмовляє нею, і щоразу кожне слово звучить для нього музикою.

Григорій знає, що в сусідньому салоні летить Воронов. Полковник сказав, що Гончаренкові надано право самому вирішувати, розмовляти з старим чи ні.

Григорій ніяк не може вирішити це питання. А часу залишається дедалі менше. Він підводиться з крісла і знов опускається в нього. Ще дві-три хвилини роздумів — і Григорій рушає в сусідній салон. Біля входу двоє військових. Два слова — і перед ним розчиняються двері.

Спиною до них, притиснувшись до ілюмінатора, сидить колишній генерал. Відчувши, що двері розчинилися, він обертається обличчям до Григорія.

— Ви?.. — В очах подив, а губи вже кривить вимушена посмішка. — Як накажете розуміти вашу появу тут? Не витримали німецько-американського раю і переваги великої нації над усіма народами, чи я, старий зубр розвідки, виявився повнісіньким бовдуром і іграшкою у ваших руках? — В очах старого зблиснув хитрий вогник.

— Ви не помилились, — посміхнувся Григорій.

— Знаєте, що я вам скажу, молодий чоловіче. Хто б ви не були, навіть якщо ви комуніст, яких я колись так ненавидів, усе одно від усієї душі я вдячний вам. Так, так, вдячний… Без вашого втручання я ніколи не наважився б на цей крок, мабуть, єдиний у житті, що дає мені право хоч перед смертю поважати себе. Ненависть теж продається, молодий чоловіче, і коштує вона часом дорожче, ніж любов. Вибачте, гер Шульц, як я повинен називати вас?

— Оскільки ви зрозуміли, хто я, доведеться відрекомендуватись повністю: майор Радянської Армії — Гончаренко. Всю війну прослужив у Німеччині, Італії, Іспанії. Був навіть бароном фон Гольдрінгом, а тепер прийшов поговорити з вами як росіянин з росіянином.

— Ну що ж, Гончаренко то й Гончаренко. Якщо ви не погребували прийти погомоніти з старим, значить, хай це буде моїм причастям, як казали раніше у нас в Росії віруючі люди. Відчувши наближення смерті, кликали священика і сповідались йому в усіх гріхах. А до мене, людини невіруючої, священик прийшов сам, ще й в образі більшовика. І хоч як парадоксально звучать мої слова, я радий цьому. Ще парадокс: ви єдиний, хто зв’язує мене з живим світом. Єдиний, кому я можу вилити душу. Дивно, але факт… Ви завжди подобались мені, у вас не було безглуздого німецького гонору, презирливості до інших людей, крім німецької раси. Щоправда, мені ніколи не надходило в голову, яку роль ви відіграєте в моїй долі. Але все одно повторюю: я вдячний вам.

До революції я чесно працював у Генштабі, в сімнадцятому разом з іншими офіцерами утік за кордон і став тим, кого ви зустріли в школі під Фігерасом. Два почуття завжди жили в мені: ненависть до більшовиків і любов до Росії. Під пекучим сонцем Іспанії, в пісках Африки, де мені довелось побувати, коли я працював на англійців, я завжди мріяв про російську зиму. В європейських містечках, що туляться одне до одного, мріяв про російське привілля, про степ і тайгу… І, звичайно, про сніг — білий, сипучий, про сибірські ялиці й кедри. Не знаю, чи доведеться мені побачити все це. Може, як в’язневі, а може, стару людину, яка нікому не може завдати шкоди, відпустять вмирати на волі…

— Мабуть, так і буде…

— Так от, молодий чоловіче, коли вже мова зайшла про парадокси… Коли ви, росіяни, нічого гріха таїти, ті ж більшовики, яких усі, і я в тому числі, вважали неотесаними дикунами, виграли війну у німців, прославленої цивілізованої нації, у мене защеміло під серцем. Адже комуністи, не шкодуючи життя, відстояли матінку-Батьківщину, безкраї її сніги, широченні ріки, ліси дрімучі, все, що я любив, що всмоктав з молоком матері! Вам, напевне, дуже дивно все це чути, але життя, молодий чоловіче, значно складніше, ніж можна собі уявити. І якщо останнім часом у Німеччині я ні про що, крім своєї печінки, не думав, то тепер раптом відчув себе людиною, наділеною апаратом мислення, людиною, яка може аналізувати, любити чи ненавидіти. Я хвилююсь, думаючи про зустріч з тими людьми, які відібрали в мене Росію і які тепер повертають мені її. Якби я повернувся додому з німецькими завойовниками, я не відчував би себе на батьківщині. Змінилися б кліматичні умови, я жив би серед природи, яку топтали б чужі чоботи. А тепер я їду в Росію, їду до своїх колишніх ворогів, для яких Росія — така ж сама батьківщина, як і для мене. І взагалі, як усе дивно! Люди, які повинні зневажати мене, раптом дбають про мене, створюють мені умови для життя. Ви розумієте, про що я кажу, майор Гончаренко?