Юрій Дольд-Михайлик - Над Шпрее клубочаться хмари

Чоловіки підвелися, міцно потисли один одному руки й побажали удачі.

Григорій і Курт їхали в таксі. Знайомий таксист мчав вулицями Гамбурга.

— Курт, мені треба хоч на півгодини заскочити в один будинок у Хозенмооре. Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити? — запитав Григорій.

— Зараз дізнаємось. Послухай-но, Вернер, — звернувся він до шофера. — Скільки часу потрібно, щоб заїхати в Хозенмооре? Кажеш, години півтори? Це нас влаштовує. Промчись з вітерцем.

Шофер повернувся обличчям до тих, що сиділи на задньому сидінні.

— Промчу, як на літаку, туди й назад. Дайте тільки заправитись по-людському. Сосисками і пивом. Бо, їй-богу, мій мотор не потягне. З ранку в роті й маківки не мав. А може, всі разом підзаправимось? Як ви на це?

— Що ж, я не проти, — посміхнувся Григорій.

Похапцем перекусивши в найближчій кав’ярні, вони рушили далі.

Залізна огорожа, що здавалася минулого разу чорною і похмурою, золотавилася під місячним промінням. Будинок ніби помолодшав за ці дні. Григорій вийшов з машини і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері зарипіли і на порозі з’явився капітан Гедлер. Примружившись, він поглянув на гостя, видно, впізнав і пішов відчиняти.

— Здрастуйте, капітане Гедлер. Я знову проїздом, забіг на хвилинку, щоб побачити фрау Берту і Ганса…

— Берта з дітьми поїхала.

— Як? Куди? — здивувався Григорій.

Здивування його було настільки щирим, що старий пом’якшав і, вирішивши, що перед ним друг дочки, швидко заговорив:

— Три дні тому до них приїхав товариш сина й розповів, як вони там добре живуть. Його діти навчаються в школі, молодша донька — в музичній. Діти багато займаються спортом і дуже задоволені. Він сказав, що брат кличе Берту з дітьми до себе. Обіцяє влаштувати на роботу. Фрідріх, товариш нашого сина, обіцяв допомогти з переїздом. Він приїхав у Гамбург у відрядження в справах своєї фірми. Ганс одразу ж загорівся: «Мамо, поїдемо, мамо, поїдемо, там не буде війни, там не навчатимуть, як грабувати і вбивати. Я зможу там малювати. Якщо ти повернешся до батька в Берлін, я все одно з тобою не поїду, залишуся тут — і у східний сектор».

Старий замовк, віддихався і провадив далі:

— Берта весь час була сумна, щось її мучило, пригнічувало. Мати чула, як вона часто плакала ночами. Берта почала умовляти нас поїхати з нею. Але ж куди нам, старим? Тут ми народились, видно, тут належить і помирати. Так і не наважились зрушити з місця. А синів товариш допоміг Берті зібратися і повіз їх з собою. Залишилися ми з дружиною самі, никаємо по дому, мов привиди, не знаємо, куди подітись…

Григорій не міг приховати радощів, що охопили його. Обійняв старого, попросив нову адресу Берти. Як завжди, записувати не став, — запам’ятав і, тепло розпрощавшись, рушив до машини.

— О, гер Лемке! Не чекав… Яким дивом?

Скляними очима Лемке втупився у Григорія.

— Барон фон Гольдрінг, це ви? Чи мене вже починають відвідувати привиди з того світу?

— Гер Лемке, яка приємна зустріч! Звичайно ж, це я, власною персоною, жива плоть і кров. Ось нам і довелося зустрітися! Хто б міг подумати? Скажіть-но, як вам вдалося вирватися з того пекла?

— Певне, так само, як і вам. Допоміг щасливий випадок…

— Я завжди вважав, що народився в сорочці, навіть вам, гер Лемке, при вашому досвіді й стараннях не вдалося підвести мене під монастир. Хоч як ви намагалися очорнити мене в очах мого названого батька… — Голос Генріха лунав презирливо, пихато. — Та годі згадувати старе… Ви хотіли заарештувати й розстріляти мене, а я прибув, щоб врятувати вас і переправити в безпечне місце. Бачите, як погано бути занадто підозріливим і не вірити друзям… Але я не злопам’ятний. Тепер, коли нам, офіцерам рейху, доводиться у себе вдома переховуватися під чужими іменами, мета у нас єдина: помститись ворогові, повернути батьківщині свободу. Тільки про цю благородну місію може думати тепер чесний німець.

Лемке був вражений. Барон фон Гольдрінг зовсім не змінився, тримався так само впевнено, нахабно і дещо презирливо. Колишній начальник гестапо завжди був упевнений, що Гольдрінг — не та людина, за яку себе видає. Інтуїція ніколи не зраджувала його. До того ж він мав достатню кількість фактів.

Як же бути? Це питання заважало йому зосередитись. Де гарантії, що Гольдрінг приїхав за ним за дорученням генерала Гелена? Можливо, це провокація? А з іншого боку, як можна втрачати таку нагоду. Адже, переїхавши в Пуллах, він зможе викрити цього бундючного барона, який зіпсував йому стільки крові. Перспектива надзвичайно заманлива…