Юрій Дольд-Михайлик - Над Шпрее клубочаться хмари

Думки пливуть, і раптом блискуча, осяяна сонцем стрічка шосе перетворюється на Дніпро… Зашуміли верби, ласкаво закивали троянди, потяглись до нього червоними й білими пелюстками, а десь, удалині, з ганку до нього простирає обійми батько… Побачити б усе це востаннє, тоді вже і смерть не страшна.

Проїхала зустрічна машина. За кермом — гарна дівчина, вона ласкаво посміхнулась Григорію. І враз, немовби з сонячного марева, випливло обличчя Марії. Великі сірі очі дивились з сумом, ніби промовляли: «Ось ти й поїхав, покинув мене в цьому жахливому пеклі…» Очі немов докоряли, благали… «Адже війна — чоловіча справа, а ми смертельно втомилися… Ми хочемо кохати, народжувати дітей…» І раптом до Григорія долинули слова, яких він ніколи не чув від неї: «Я кохаю тебе, Григорію, я хочу бути з тобою…»

Він здригається, намагається відігнати видиво, але обсипане золотавими іскорками обличчя весь час пливе поряд. Здається, наче жінка нахилилася до віконечка і шепоче ніжні слова: «Не бійся нічого, рідний, я завжди з тобою, я не полишу тебе. Все буде добро. Скоро ти повернешся в Київ, а потім забереш і мене».

Григорій вже їде похмурими вулицями Берліна. Шукав потрібну йому вулицю, щоб зробити коло і рівно о восьмій бути біля перехрестя. Ось і лікарня — велика світла будівля, він об’їжджає її. Стрілка годинника наближається до восьмої. Через три хвилини треба бути на місці «аварії». Воно обране дуже вдало: перехрестя пожвавлене, машини мчать в усіх напрямках. Григорій додає швидкості — до моменту «катастрофи» залишається хвилина…

І раптом удар в ліве крило машини. Вилітає скло, Григорій, не втримавшись, падає на сидіння. Машину одразу ж оточують солдати, до неї нікого не підпускають. На місці «аварії» звідкись узялася «швидка допомога». Григорія кладуть на ноші, несуть до машини.

Він бачить довкола себе людей у радянській формі, чує рідну мову і від цього безмежно щасливий.

Григорій сидів у кабінеті полковника.

— Ну, як ти себе почуваєш? Можу порадувати: тебе й досі люблять твої друзі й соратники, сумують по тобі.

І полковник простягнув Григорію пачку німецьких газет, у двох був просто некролог, у третій — некролог з портретом. Газети повідомляли, що, виконуючи свій благородний обов’язок на бойовому посту, загинув один з найвідповідальніших співробітників «Родинного вогнища», людина, яка займалась тим, що з’єднувала розкидані війною родини, допомагала батькам знайти дітей, дружинам — чоловіків… Співробітники сумують з приводу передчасної загибелі Фреда Шульца.

— Є ще одна новина. Твій благодійник і рятівник того ж дня, коли ти поїхав, скінчив життя самогубством. Причини невідомі. Як розумієш, газети про це не пишуть. Чи не причетний ти до цього?

— Можливо, — збентежився Григорій. — У Гамбурзі мені стало відомо, що його дружина з дітьми переїхали в східний сектор. Від’їжджаючи, я надіслав йому невеликого листа. Тим більше, що він повинен був довідатись про катастрофу і мені це нічим не загрожувало.

— Ох, молодість, молодість, гаряча кров, — посміхнувся полковник. — Добре, що все обійшлося.

— Розкажіть краще, як було після аварії.

— Власне кажучи, розповідати нічого: звичайна історія. Довелося подзвонити американській адміністрації, повідомити, що сталося нещастя з Фредом Шульцем, співробітником фірми чи товариства, — як там у них називається, — «Родинного вогнища».

— А що там, до речі, було, у тих плівках?

Полковник помовчав.

— Я збирався подякувати тобі за них. Виявився надзвичайно цінний матеріал. Той Больман раніше працював з Скорцені, він побоювався залишитися за бортом і, як видно, вирішив, коли стане сутужно, продавати все і нашим і вашим, тим, хто більше заплатить. У щоденниках багато про Скорцені і його спільників, характеристики людей, які обіймають нині високі посади. Багато прізвищ, є згадка і про людей, які працюють у нашому секторі… Деяких ми вже виявили. Вони чудово законспіровані… Крім того, там є проект самого Больмана, як проводити в нашому секторі ідеологічні диверсії. Є дещо і про школу. Больман здогадується, що її переведуть в інше місце, висловлює навіть свої думки з цього приводу — на підставі розмов, почутих краєчком вуха. Є і про тебе, його рятівника, і про підготовку нової групи з спеціальним завданням. Цікавий також викривальний матеріал про те, як починали своє кар’єру деякі відомі діячі. Школа згодом перетвориться на великий підривний центр, американці, як припускає Больман, виділяють на неї значні кошти. В основному там готуватимуть психологічні й ідеологічні диверсії, пов’язані з залученням молоді Росії і соціалістичних країн. Значне місце буде відведене релігійній обробці. Ну, та годі про це. Там залишається твій друг, Домантович. Після втечі Воронова він, очевидно, керуватиме у них російським відділом. Йому стане трохи легше. Димов, за його словами, чудовий помічник. Ми наказали Домантовичу поступово залучати його до справи. Ось так, друже.