Збігнєв Ненацький - Нові пригоди самоходика

– А ця свистулька? Навіщо ви дали її мені? Він засміявся.

– Капітан Юзв'як сказав мені, що у вас вдача детектива. Тому здавалося ймовірним, що вам пощастить напасти на слід злочинця, а це могло наразити вас на небезпеку. А що ми з вами мали перебувати в одному місці, то мені спало на думку подарувати вам дудку.

– І вона знадобилася. Тільки я, на жаль, не виявив такої спритності, на яку ви сподівалися.

– Адже найважливіше було відшукати скарби, – сказав він і глянув на годинника. – Я повинен скласти речі й повернутися до Ілави. Мої колеги, вже, напевно, обшукали яхту. А вам, – звернувся він до мене, – раджу поїхати до Варшави. Треба повідомити Міністерство культури й мистецтва, організувати загін водолазів. Може, в тому грузовику є ще якісь речі, що вціліли.

Дуже задоволений собою, він почав витягати з куреня свої речі. Книжку про птахів простяг Марті.

– На згадку, – пояснив. – Шкода, що я не маю часу написати на останній сторінці кілька слів про ківіка. Але ж ви знаєте краще від мене звички того симпатичного птаха.

Марта з гордістю підтвердила:

– Тільки я була певна, що ви не справжній орнітолог. Потім ми жартували, щось казали Бронка, Телль, Чорний Франек, але їхні слова дедалі слабше доходили до моєї свідомості. У мене з'явилася думка, спершу несмілива, а дедалі все настирливіша. Серце так закалатало в грудях, наче за мить я повинен був відчинити якісь двері, що за ними ховається велика таємниця. Раптом несподівано мене осяяло.

– А якщо ні?.. – спитав я тихо. – А якщо ні?

– Що «ні»? – поцікавився міліціонер.

– А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?

Він поглянув на мене, мов на божевільного. Побачив я подив і в очах своїх молодих друзів.

Я зірвався з трави, схопив міліціонера за руку.

– Ходімо! Та швидко. Ми повинні знайти скарб, – сказав я гарячково. – Біжімо до озера, бо за хвилину може бути пізно! Другий варіант! – вигукнув я. – Невже ви не розумієте, що на яхті ви нічого не знайдете? Я певний, що перелякані появою аквалангіста, вони вдалися до другого варіанту втечі. На яхті немає скарбів. Швидше! За мною! – закричав я й побіг до затоки.

Гілля кущів і молодих дерев било мене по обличчі. Раз у раз я перечіплювався об коріння і провалювався в якісь ями. Але не відчував подряпин. Навіть не бачив, чи біжать за мною друзі. І тільки на зарослій травою дорозі, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвідомивши, що без міліціонера я небагато зроблю в таборі пана Анатоля.

А Орнітолог – бо так я й надалі його називатиму – і мої молоді друзі все ще не розуміли, чого я помчав до затоки. Однак вони бігли слідом, бо в моєму голосі було щось таке, що змушувало їх бігти.

Ми майже одночасно вибігли з ліска між автомашини пана Анатоля і пана Казика.

Я окинув поглядом увесь їхній табір. Намети були вже згорнені. Дружини лицарів спінінгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловіки прив'язували ременями свій човен на причепі.

Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.

– Що сталося? Чого вам треба? – грізно спитав пан Ана-толь.

Тільки пан Казик зрадів, угледівши Марту.

– Ви знаєте, скільки лящів я спіймав? Щонайменше два кілограми.

– Замовкни, Казику! – гримнув на нього Анатоль. – Не думай, що ти рибалка.

– Ви вже від'їжджаєте? – хрипко спитав я.

– Так, – поквапливо відповів пан Казик. – Бо Анатоль каже, що тут риба не клює. Ми їдемо на Нідське озеро.

– Ти забагато говориш, Казику, – буркнув Анатоль. – Цього пана не повинно обходити, куди ми їдемо.

Я похитав головою.

– Мене цікавить лише, де ви домовились зустрітися з Вацеком Краватиком.

Запала тиша. Пан Анатоль ще грізніше нахмурив лоба. Пан Казик дивився на мене здивовано.

– Ми не домовлялися зустрітись, – промовив він несміло.

Пан Анатоль узявся руками в боки й, виставивши вперед праву ногу, став навпроти мене, наче вождь, який уже послав своє військо в битву.

– Замовкни, Казику! – гримнув він на приятеля. – Не втручайся! Це моя справа. Тільки моя, – підкреслив він. – Я можу зустрічатися з ким хочу й де хочу, а вас це зовсім не обходить.

Я показав рукою на пакунки й клумаки з постіллю, що лежали на траві.

– Який з цих клумаків належить Краватикові?

Лише тепер мої друзі зрозуміли, що означає другий варіант. З гурту молоді вийшов Орнітолог. Він вийняв з кишені своє службове посвідчення.

Пан Казик спитав приятеля:

– Ти справді умовився зустрітись з Краватиком?