Максим Кідрук - Любов і піраньї

Деякі письменники підігрують майбутньому читачеві, завершуючи книгу в банально-сентиментальному стилі «…і жили вони довго та щасливо». На жаль, я не можу собі цього дозволити, оскільки, по-перше, не маю права відходити від реальних подій або ж перекручувати факти, а по-друге, я прекрасно розумію, наскільки важливою є розв’язка у творі і не збираюся використовувати такий дешевий заїжджений трюк. Епілог — це наче витончені східні прянощі, фінальна приправа, яку додають до головної страви. Інколи він перетворює звичайну книгу на вишуканий делікатес, але нерідко може обернутись ложкою дьогтю в бочці меду, марнуючи вщент смакоту від читання.

Я довго думав над тим, як мені викрутитися з цієї ситуації. Врешті-решт, врахувавши наведені вище роздуми та висновки, я вирішив, що у моїй бразильській любовно-пригодницькій каймано-піранячій сазі буде два епілоги: один — спеціально для хлопчиків, інший — для дівчаток. Кожен заснований на певних подіях, що відбулися в моєму житті вже після бразильської авантюри.

Почну з «хеппі-енду» для хлопчиків.

На календарі замиготіли перші дні нового року…

Добрячий морозець терся наждаком об щоки і прохололими щупальцями залазив під комір. Гамірні вулиці пустували. Більшість нормальних людей вже давно смакували різдвяну вечерю в тісному колі рідних та близьких. Я ж, як затятий приблуда, до цієї більшості не належав.

Я підтюпцем перетнув роздоріжжя перед торгівельним центром «Квадрат», заскочив у метро «Лук’янівська» і, розминаючи підмерзлі пальці, повільно човгав до ескалатора. Я не поспішав, збираючись у тьмавій глибині підземки ще раз ретельно все обдумати.

Сонний охоронець, розкинувшись на старезному дерев’яному стільчику, провів мене притомленим поглядом.

Чому ми починаємо по-справжньому цінувати тільки те, що безповоротно втрачаємо? Здавалося б, така банальна, очевидна і заїжджена істина, закусивши губу, думав я, однак ніхто не сприймає її серйозно, допоки не відчує всю силу цих нелукавих слів на власній шкурі. Через кілька днів після Нового року на мене напосіла непоясненна, в’язка і дошкульна туга. Якесь дивне, ще незнайоме відчуття повсякденно сповивало мою свідомість, терзало моє зазвичай незламне й непохитне «я». Спливло кілька днів, поки я відважився зізнатися сам собі, що мучуся через розрив з кучерявою білявкою. (От бачите, навіть такому товстошкурому слонові як я, зовсім не чужі людинолюбні почування!)

Але чи справді я сумую за Маруською? Сотні разів я прокручував у голові це запитання. Воно почало видаватися мені грамофонною платівкою, котра крутиться у моїй макітрі і щоразу зіскакує на одне й те ж місце… Ще тиждень тому моя відповідь була чіткою, впевненою і категоричною — однозначно ні. Сьогодні (я й сам собі боявся в цьому признатись) я вже не знав, що відповісти.

Ескалатор з гуркотом затягував мене в черево станції…

Через півгодини, пересівши на «Палаці спорту» на іншу гілку, я дістався до «Мінської». На жаль, за весь час я так і не надумав, що робитиму і говоритиму, підсвідомо відтягуючи вирішальний момент.

Проходячи повз єдиний відчинений кіоск з квітами, спинився. Поблякле світло підземного переходу огортало все довкола сюрреалістичним серпанком. На якусь мить мені навіть здалося, що я не впізнаю цей перехід. Але я труснув головою і відігнав дивні думки.

Закутана у хустки продавчиня, притупуючи валянками, скосила на мене оцінюючий погляд.

— З Різдвом, — якось невпевнено пробубоніла вона.

Я нічого не відповів. Невідь-чому почувався, немов уві сні. Неначе занурився в іншу атмосферу, в яку замість кисню накачали інертного газу.

«Треба взяти з собою квіти», — зрештою здогадавсь я.

— Будь ласка, тридцять три… — голосно й з розмахом почав я, але тут-таки затнувся, запустивши пальці в кишеню і перебравши худеньку пачку стогривневих купюр. Мигцем провівши нескладний підрахунок, я втямив, що грошей на таке «геройство» мені точно не вистачить, а тому продовжив уже стриманіше: — Кгм… Мені п’ятнадцять троянд, будь ласка… Так, червоних…

«Червоні троянди? — мій внутрішній голос кепкував з мене самого. — Блін, це ж так тривіально! Нічого гіршого навіть не придумаєш! А раптом вона не любить троянд? Взагалі, по-моєму, останнім часом дівчата взяли за моду заявляти, що вони ненавидять, коли хтось дарує їм червоні троянди, мовляв, то є старомодно, примітивно і без фантазії». Але тієї самої миті усвідомив, що навіть не здогадуюсь, які квіти їй подобаються. Я ніколи не дарував Марусьці квітів. «Біс із ним! — думаю. — Хай будуть троянди. Однаково через день у смітник викидати».