Максим Кідрук - Любов і піраньї

— Як твоя дівчина? Ви ще зустрічаєтесь?

Я відразу спробував перевести розмову на що-небудь інше. Менше всього мені хотілось говорити чи думати про Маруську.

— Мабуть, це якесь збочення, коли тремтіння палуби літака під ногами приносить більше задоволення, аніж домашній спокій та затишок, — мовив я.

Ед і не думав мені перечити.

— Це збочення, чувак, — недвозначно підтакнув він.

Я насупився.

— Однак я не можу з собою нічого вдіяти.

Ед стенув плечима.

— Ти не відповів про дівчину, — нагадав він.

— Яку? — стараючись не дивитись в очі своєму співрозмовнику, уточнив я.

— Білявку. З американського посольства.

— А-а-а… — удавано глухим і апатичним голосом протягнув я, так, ніби щойно згадав про неї. — Ми розбіглися. Ну… так вийшло.

Ед більше нічого не сказав. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Мій товариш час від часу сьорбав пиво з келиха. Я мляво жував зубочистку, зосереджено вдивляючись у вечірні вогні рідного міста.

— Це через неї ти рвонув у Бразилію?

Спочатку я вразився, не зрозумівши, звідкіля Ед може знати маловідомі подробиці зародження бразильської авантюри. Проте майже миттєво збагнув, що він читає мій блог і, безперечно, бачив пости, що передували мандрівці. Хлопець всього-на-всього зіставив докупи факти і зробив правильні висновки.

— Ну-у-у так… — видихнув я.

— Круто, — прицмокнув мій друзяка. — Іноді мені теж кортить махнути на все рукою і дременути кудись далеко-далеко. Але боюсь, що на цьому може зациклити: захочеться знову кудись летіти, їхати, нестись, шукати пригод на свою голову, ризикувати життям. І так до безкінечності.

Ми знову затихли.

— Над чим зараз працюєш? — знічев’я спитав Ед.

— Обдумую наступну книгу, — відказав я.

— Про Бразилію?

— Ага.

Я саме дописував «Подорож на Пуп Землі» і намірявся найближчим часом взятися за опис пригод у Пантаналі. То було все, чим я жив на той момент.

— І як?

— Нормально, — я посміхнувся, — зав’язка роману буде кумедна — шмарката трохи. Щоправда, поки що я не знаю, як його закінчити.

— Поки допишеш, придумаєш. Або життя саме підкаже.

— А що у тебе? — так само індиферентно поцікавився я. — Які плани?

— Треба купити молока, дружина просила, — почухавшись, сказав Ед. А тоді додав: — Ну, мені вже час іти.

Розрахувавшись, ми вийшли з кафе. Ед побіг у найближчий магазин, а я, встромивши руки в кишені пальто, неспішно почвалав додому.

Дихалось напрочуд вільно.

Крокуючи безлюдними засніженими вулицями, я обмізковував події останніх днів. Повернення з Бразилії, передноворічний шарварок і гармидер, анемічна вечірка, на якій ми з Маруською нібито були разом, хоча насправді знаходились одне від одного на відстані, що вимірюється світловими роками, і зрештою, втомлене безмовне розставання.

Чи жалкував я через те, як усе закрутилося? Чи розкаювався про прийняте згарячу рішення їхати в Пантанал? Чи шкодував, врешті-решт, через розрив із Маруською?

Якщо розглядати всі наведені вище питання в контексті того, чи усвідомлюю я, що частенько діяв егоїстично, що багато чого зробив неправильно, зопалу і необдумано, то, безперечно, відповідю буде «так». Мені шкода. Якщо ж говорити про наслідки, про те, як воно все обернулося, акцентуючи увагу на тому, чи прагну я щось поміняти, чи хочу повернути все назад, я скажу тверде «ні». Я не жалкую ні про що. Я продовжую жити. Жити і йти вперед. Оступатись, падати й підводитись, але ніколи — не зупинятись.

Покажіть мені людину, яка не жалкує ні про що, скоєне у своєму житті, і я покажу вам людину, котра нічого не досягла.

Так уже заведено, що кожна хороша історія мусить мати «хеппі-енд», цебто щасливий кінець. Без happy-end’у в наш час — нікуди!

От тільки що воно таке, отой «щасливий кінець»?

Ви ніколи не задумувались, шановні читачі, що певний стан речей, який для когось є джерелом непередаваного щастя, для іншого може слугувати причиною нестерпних мук та мордувань? Індивід — тобто не такий, як інші. І в кожного індивіда свій ключ до щастя. Душевний комфорт та життєва гармонія в розумінні людини-меланхоліка виглядатимуть справжнім пеклом в очах людини холеричного характеру. Через це щастя, напевно, єдине слово в людському словнику, що може мати безліч значень. А може й не мати ніякого. Коротше, засівши за написання завершальних штрихів до цього пригодницького епосу, я відчув себе пароплавом, котрий несподівано напоровся на айсберг в екваторіальних водах, напрочуд ясно усвідомлюючи, що виліпити пристойний «хеппі-енд», — нелегке завдання.