Максим Кідрук - Любов і піраньї

— Приві-і-іт! — радісно відповіла Маруська. — А я чекала на твій дзвінок! Як долетів?

Признатись, я трохи отетерів.

— Е-е-ем… Здоров! Та ніби все о’кей. Трохи втомлений, але в цілому почуваюсь нормально. А ти як?

— Теж нівроку.

І ми замовчали. Скидалося на те, що вона страшенно рада моєму поверненню. По-моєму, аж занадто рада. Але водночас щось, в дідька, було не так. На мене наринуло одурманливе хвилювання, як на шахіста, котрий абсолютно не усвідомлює, що за каверзу готує йому супротивник.

— Ну то як, зустрінемось? — зрештою запропонував я.

— Тобі ж, мабуть, треба відпочити.

— До завтра я буду в формі.

— Тоді, звісно, зустрінемось!

Я не розумів, чому вона так тішиться і торжествує. Невже так сильно заскучала? Але цього просто не може бути!… Схоже, Мігель мав рацію. Я підходжу до стосунків з дівчатами надто раціонально. Я намагаюсь усе аналізувати, діяти логічно, постійно розставляти крапки над «і». І це врешті-решт тільки шкодить мені. Подумавши так, я розслабився.

— «Аватар» уже почався в кінотеатрах? — запитую.

— Ага.

— Сходимо завтра? Я вже стільки всього чув про нове дітище Кемерона, що просто не можу дочекатись, аби побачити все на власні очі.

— І я! Тільки підемо в 3D.

— Обов’язково у 3D, — підтвердив я і поспіхом додав: — Мені пора… До зв’язку!

Підходила моя черга пред’являти паспорт і пояснювати суворому дяді-митнику, чому він мусить впустити мене до рідної країни.

Припускаю, що ви, либонь, конаєте від нетерплячки, бажаючи дізнатись, чим закінчилась моя багатостраждальна «love story»? Не стану вас мордувати і відразу розкрию карти: все скінчилося нічим. У буквальному сенсі.

Певна річ, ми розійшлись. Це тільки в мелодрамах буремні життєві перипетії закінчуються загсом, цьомками-бомками і шикарною постільною сценою, а в реальному житті воно, знаєте, трохи інакше.

Новий рік, який ми з Маруською все ж зустріли разом, став символічною жирною крапкою у наших стосунках. Після мого повернення з Бразилії наше спілкування перетворилось на безперервне і злюще перетягування ковдри: нескінченні взаємно-образливі натяки і намагання якомога болючіше вжалити один одного. Ми примудрилися погиркатись навіть у вщерть заповненій залі кінотеатру під час перегляду «Аватара», коли всі інші, нормальні люди, пускаючи слинки, не відлипали від екрану. У новорічну ніч напруга досягла апогею. Здавалось, ми тільки й чекаємо нагоди побільше накапостити один одному.

Охолонувши після неприємної новорічної вечірки, я зрозумів, що не маю бажання і далі роздувати конфлікт. Несподівано захотів, щоб усе скінчилося, причому скінчилося цивілізовано, без театральних ефектів. І розсудив, що, напевно, найкраще мовчки, по-тихому розстатися.

Тому після першого січня, нічого не сказавши одне одному (але, безперечно, обоє думаючи про одне й те саме), ми перестали спілкуватися. Без докорів, з’ясування стосунків, взаємних образ і навіть — хай як це дивно звучить — без останнього «прощай». Ми перестали існувати один для одного.

Вона так і не змогла мені пробачити того, як я, радісно метеляючи хвостом, помчав до Бразилії. Я ж після якогось моменту просто переключився. Мені стало відверто байдуже — я перегорів, зрозумівши, що в житті є інші цінності. Крім того, Бразилія — і за це я їй до скону вдячний — добряче провітрила мою довбешку. Можливо, утікати від проблем і не є найкращим способом їхнього вирішення. Однак, що б там не казали, це далеко не найгірший варіант.

Маруська так і не подзвонила мені.

Я залишив номери її телефонів у пам’яті своєї мобілки. Однак бажання скористатись ними більше не виникало.

Вечір 2-го січня 2010 року, Рівне, Україна.

Похмуре зимове небо неохоче видушувало з себе окремі хирляві сніжинки. Я сидів у рівненському кафе і мимохідь роздумував про те, що наступної зими треба буде знову звалити кудись у південну півкулю. Типу, полетіти у вирій. Якдалі від темряви, морозу і колючого вітру.

Супроти мене на стільчику йорзав Ед, який вже більше року перебував, образно кажучи, «по той бік фронту» (цебто, був одружений). Ми замовили собі по пиву і неспішно обговорювали події, що сталися відтоді, як ми бачилися востаннє. Я переважно розпитував, як воно там, «на іншому боці місяця» — в сімейному житті, в той час як Ед більше цікавився пригодами під час мого вояжу Бразилією.

Несподівано мій товариш спитав у мене про Маруську, згадавши, що якось бачив нас разом восени.