Максим Кідрук - Любов і піраньї

Дрож у кінцівках остаточно минула і думки прояснились. Я глипнув на годинник. Шоста ранку. Подумалось, що після такого морального потрясіння я навряд чи засну. Тож я повернувся у кімнату, всівся на ліжко і взяв до рук мобілку. Набрав номер Алекса.

— Ти не спиш? — спитав я.

— Вже ні. А що трапилося? — відказав Алекс.

Схоже, мій голос ще тремтів після нічного жахіття.

— Та нічого особливого. Кошмар наснився, — пояснив я.

— Що саме?

— Ну… — зам’явся я, — крокодили.

— А-а-а. Ну, так. Крокодили — це дуже страшно, — сонно пробурмотів мій товариш.

— Чувак, — сказав я, — треба щось робити. Навіть не знаю… Напитися чи щось таке… А то я… мені… Словом, сниться мені тут незрозуміле всяке.

— Та без проблем, — з готовністю відказав Алекс. — Поїдемо сьогодні ввечері в «Shooters». Чи ще кудись.

— Ага. Поїдемо. Тоді давай, до зустрічі.

— Бувай. Будь крепким.

Я пошльопав на кухню і підступив до вікна, впершись носом у шибу та коліньми в гарячу батарею. Затим розчахнув кватирку, з насолодою заковтнувши свіжого морозного повітря. У будинку напроти в кількох вікнах горіло світло. Ранні пташки. Певно, збираються на роботу, подумав я.

Затишна меланхолійна сірість зимового ранку наповнювала мене непередаваним спокоєм та умиротворенням. Останні зірки безгучно тріскались і зникали, розплавляючись у блідій та холодній синяві вранішнього неба. Напівсонний Київ нагадував приспане ніжною материнською колисковою рожевощоке немовля — безтурботне й сумирне, мов ангел. Дарма, що це ілюзія. Адже за кілька годин цей ангел перетвориться на сповитого отруйними газами монстра, що захлинатиметься ревом тисяч загрузлих у автомобільних пробках двигунів. Я потягнувся, хруснувши суглобами, мрійливо проказав «мда-а-а…» і розпочав нелегкий процес приготування сніданку.

Життя тривало…

Пройшло півроку…

Приспіло літо 2010 року, певно, найбільш спекотне з усіх, що я пам’ятаю. Наприкінці червня жорстока спека важким запилюженим саваном накрила столицю України і не сповзала з міста аж до середини серпня. Київ перетворився на справжнє пекло. Всі, хто тільки міг, намагалися гайнути чимдалі від розкваслого смердючого асфальту, оскільки щільний частокіл бетонних багатоповерхівок не пропускав всередину міста прохолодного вітру з північних лісів. Ситуація погіршувалася сотнями тисяч кондиціонерів, котрі, надриваючись, працювали день і ніч. Мало хто розуміє, що все висмоктане з приміщень тепло кондиціонери скидають через зовнішні блоки на вулицю, ще більше підвищуючи температуру повітря в столиці. Атмосфера наситилась гарячим брудом і стала схожою на застигле драглисте желе.

Я перечікував нечувану жарінь на дачі мого друзяки Ігоря, що заховалася в лісі неподалік села Липовий Скиток за п’ятдесят кілометрів від Києва. Посеред густого переліску спека майже не відчувалася. Крім того, неподалік розкинулися кілька озерець та річка, котрі рятували нас у найгарячішу пору доби.

Ми саме ловили рибу на вечерю, коли в моїй кишені задеренчав мобільний. Витерши вологу долоню об шорти, я витягнув телефон і приклав його до вуха.

— Альо! Кідрук на проводі!

— Максе, привіт! Як справи?

Телефонував мій агент.

— Як завше — краще від усіх! — бадьоро відповідаю; попри нестерпну спеку настрій у мене був нівроку. — Що у вас нового?

— Мені щойно подзвонили з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Знаєш такий?

— Ну знаю. І що?

— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.

Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.

— Коли це буде? — мляво запитую.

— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму розпорядженні хвилин сорок, а то й цілу годину. Якщо треба, можна попросити більше часу.

— Ні, більше не треба, — зітхнув я, після чого на хвильку задумався, перебираючи в голові готові «короткометражні» тексти, які міг би зачитати. — О’кей, я згоден. Хоча не думаю, що це гарна затія — читати щось у таку спеку під відкритим небом.

— Будемо надіятись, що до того часу похолодає.

— Для контролю: десяте липня, Співоче поле за Лаврою, сорок хвилин.

— Так, усе правильно! Я дам номер твого телефону дівчині з оргкомітету, котра відповідає за «Курінь». Здається, її звуть Анна. Вона зв’яжеться з тобою і розповість детальніше, коли і куди прийти. Коротше — надалі всі питання до неї.