Вадим Собко - Зоряні крила

— Коли ж морозяка, — не стримався Петро.

— Цить, — тупнув на нього дід. — Ви, товаришу прораб, пробачте йому, нерозумному. Мовчи, поки старші говорять.

Полоз ледве помітно всміхнувся, Петро похнюпився і слухняно замовк.

— Бетонувати на такому морозі не можна, а чекати до теплих днів теж неможливо, бо тоді ТЕЦ не встигнемо вивершити. Словом, діду, як не допоможете ви мені, то справи будуть зовсім погані. Треба б нам зробити для цього діла тепляк, а не погодитеся ви його робити чи не схвалите мого рішення, то лусне вся затія.

Полоз замовк. Дід теж витримав паузу.

— Робили ми тепляки. На Березниках робили. На Коксобуді робили. Не первина нам, товаришу Полоз, — нарешті відгукнувся дід.

— А на скільки метрів заввишки?

— На Коксобуді — двадцять один метр вісімдесят сантиметрів. Правильно я сказав? — дід оглянув синів, і вони одночасно схвально хитнули головами.

— Мало, — відповів Полоз, — у нас, діду, треба робити тепляк на сорок шість метрів заввишки: можна зробити такий тепляк чи годі про це й думати, — я от про що з вами порадитися прийшов. Я тут проект його зробив, а чи можна його виконати — не певний. І хочу от тут зараз ваше слово і присуд почути.

Дід ясно відчув усю важливість моменту. Він витяг окуляри в залізній оправі і поважно насадив їх на носа. Подивився на сволок, перевіряючи, чи добре бачить, поправив дужку на переніссі і тільки тоді глянув на креслення. Молоді Котики вже давно розглядали аркуші, але Полоз дивився тільки на діда. Від нього він чекав першого слова.

Дід роздивлявся креслення довго. Інколи він дивився на стелю барака, немов приміряючись, як то воно вийде на будівлі, потім знову поринав у розглядання креслень.

— Можна такий тепляк збудувати, — нарешті сказав він і оглянув своїх синів. Ті мовчали, жодним словом не підтверджуючи і не заперечуючи батьків висновок. — Можна такий тепляк збудувати, — ще раз, переконуючи себе самого, повторив дід. — Тільки тут дещо змінити треба.

Дід розправив креслення вузлуватим пальцем і став говорити, що саме, на його думку, треба виправити.

Проект Полоза по суті був не дуже складний. Зводився він ось до чого: з дерева будується сарай-тепляк сорок шість метрів заввишки і відповідної до теплоелектроцентралі довжини і ширини. Обігріватися він буде парою. У цьому тепляку можна буде провадити в найлютіші морози будівельні роботи, а коли закінчиться кладка бетону і цегли, просто розкидати його. Небезпека і складність полягали в тому, що з дерева, матеріалу досить нетривкого, доводилося робити грандіозну споруду.

Пізно вночі, коли сонна тиша вже залягла в бараці, попрощався інженер Полоз із сім'єю Котиків. Він вийшов з барака, і вітер люто рвонув поли його кожуха. Та інженер на це не зважив. Коли навіть обережний дід Котик узявся будувати тепляк, то справу вже майже виграно.

У кімнаті панувала тиша і сутінь. Крайнєв сидів біля столу, проводячи олівцем паралельні лінії на маленькому аркуші паперу.

Було про що подумати інженерові Юрію Крайнєву. Нові вимоги сучасної війни ставили перед ним зовсім несподівані завдання. Треба було досягати великої швидкості, в принципі по-новому конструювати літаки. В чому полягатиме новизна цієї конструкції, Крайнєв ще не знав. Він так замислився, що навіть не помітив Валенса, який зайшов до його кабінету. Вже не перший день роздумував над цією проблемою Юрій Крайнєв. Прикидаючи можливі варіанти конструкції, розмірковуючи над ними, він нарешті дійшов до висновку, що сил його самого для розв'язання завдання мало. Треба було зібрати товаришів-інженерів і спільно братися за цю велетенську роботу.

Крайнєв добре знав, що в цій роботі йому буде належати перше слово, від нього буде залежати, в який бік скерувати колектив. Намітити перші віхи мусив він сам. Потім, в процесі роботи, ці перші тези можуть бути відкинуті і забуті, в роботі, в колективній творчості мусила родитися істина, але дати точку опори, дати перший поштовх повинен був сам Крайнєв.

Проте він не хотів, щоб накреслений ним шлях потім виявився неправильним. Він добре розумів усю відповідальність, покладену на нього. Саме тому так наполегливо, так уважно працював Крайнєв.

У двері кабінету хтось постукав. Крайнєв відгукнувся. Двері прочинилися, і зайшла Марина Токова.

— Пробачте, що я вас турбую, — заговорила вона, — але тут товариш Валенс, а я маю до нього термінову справу. От цього папірця треба підписати, бо без підпису я не можу одержати потрібні матеріали.