Вадим Собко - Зоряні крила

Тут Полоз розповів усе від початку до кінця. Про запізнення креслень остаточного варіанта електроцентралі, про надзвичайно люту і сніжну зиму, про свій проект будівництва ТЕЦ'у в тепляку, про консультацію діда Котика і ще кількох теслярів. Нарешті, Полоз хотів сказати, що коли йому не дозволять будувати тепляк, то він не зможе відповідати за завершення ТЕЦ'у в строк, але подумав і не сказав.

Валенс дивився на стіл, на аркушик чистого паперу біля чорнильниці і не поспішав говорити. Інженер Бабах не збирався говорити першим і тому зосереджено мовчав.

— Як там поживає Соколова? — несподівано запитав Валенс.

Полоз не чекав такого запитання. Він відповів, що Віра Михайлівна Соколова прекрасний інженер, а ще кращий начальник будівництва.

Вислухавши відповідь Полоза, Валенс глянув на Бабата:

— Що скаже товариш Бабат?

— Ми ще не маємо практики будування таких високих тепляків, — повільно і обережно відповів Бабат. — Слід зважити на те, що конструкція дерев'яна, а дерево — дуже нетривкий матеріал. Я б радив добре підготувати і організувати всі роботи, щоб весною швидкими темпами закінчити будівництво.

Валенс помовчав.

— Ви думаєте, ця справа безнадійна?

— Не безнадійна, але дуже рискована.

Валенс перевів погляд на Полоза. Той зрозумів це як запрошення висловитися.

— Товариш Бабат сказав цілком справедливо — справа це рискована. Але одна справа, коли я стрімголов кидався з моста у воду, — не знаючи, де глибина, де корчі, де палі, — і зовсім інша справа, коли я на підставі точних розрахунків збираюся будувати тепляк. Я відповідаю тут за кожну людину на своїй дільниці і за строки будівництва.

— Ви проглядали проект? — круто повернувся Валенс до Бабата.

— Правильність розрахунків у даному разі нітрохи не зменшує небезпеки.

Валенс ще хвилину подумав.

— Слухай, Полоз, — сказав він, несподівано переходячи на «ти» і сам не помічаючи цього, — зараз я дозволю тобі будувати цей тепляк. Тут рискнути ми маємо право. Але за все це відповідатимеш тільки один ти.

Я дозволяю тобі подумати і відмовитися. Ще не пізно. Завтра відмовитися тобі я вже не дозволю.

— Дякую, — сказав Полоз, встаючи, — дуже дякую, Одверто кажучи, на інші умови я і не розраховував.

Бабат зробив короткий рух, і Валенс його помітив.

— Ви маєте щось заперечити?

Бабат похитав головою, і не можна було зрозуміти, схвалює він чи заперечує. Валенс не допитувався.

— Мені можна йти?

— Так. У кабінет товариша Бабата. Там складеш доповідну записку і прикладеш до неї копію проекту. Завтра матимеш писаний дозвіл.

Сергій Павлович Матросов був сивий, але ще нестарий чоловік. Він завжди курив довгу топку люльку і, хвилюючись, покусував мундштук рівними міцними зубами, трохи жовтуватими від тютюну.

Матросов прожив довге життя, прожив чесно, ніколи не уникаючи бою, і тепер, обраний секретарем парткомітету будівництва, почував себе все тим же командиром великого озброєного загону.

Для Віри Михайлівни він був керівником і порадником, людиною, до якої можна звернутися у найвідповідальнішу хвилину життя, знаючи, що завжди одержиш допомогу. В той вечір вона навмисне запросила його до свого кабінету: з хвилини на хвилину мав приїхати Полоз, а Соколова і Матросов нетерпеливо чекали наслідків його розмови з начальством.

Адже це саме Матросов наполіг на тому, щоб рискнути і спробувати збудувати тепляк, коли Полоз розказав йому про свої вагання. Адже саме він порадив Соколовій послати Полоза в Київ затвердити проект тепляка. Ця справа ставала тепер уже не тільки справою одного інженера Полоза.

І саме тому так напружено чекали вони, поки інженер приїде зі свого короткого відрядження.

— Ми пішли на дуже великий риск, — говорила Соколова. — Я майже певна, що нам не дозволять, а як ми тоді викрутимося — і не знаю.

— Пусте, — відгукнувся Матросов. — Партія вчить нас дерзати у всякій справі, а інакше і справжнього поступу вперед бути не може. А там Валенс сидить. Я його давно знаю. Дозволить.

В цю мить без стуку прочинилися двері. Полоз зайшов у кімнату, веселий, збуджений.

— Ну що? — разом запитали Соколова і Матросов.

Полоз поклав на стіл портфеля, витяг з нього великий аркуш паперу, де в кутку темнів напис: «Затверджую. На повну відповідальність виконроба Полоза».

Тепер Марила добре знала, що саме їй треба робити. Після тієї знаменної розмови з Крайнєвим вона дивно змінилася, більше намагаючись бути на самоті. Друзі і співробітники відзначили цю аміну, але не надали їй особливого значення. Тільки Валенс інколи похитував головою, зустрічаючи замислену Марину в коридорах інституту.