Вадим Собко - Зоряні крила

Марина вийшла з готелю і повернула ліворуч до площі імені Калініна. По Хрещатику мчали машини. Вони створювали атмосферу діловитості і заклопотаності, вони трохи розважили Марину.

І раптом сталося несподіване. Марина йшла по самому краю тротуару і зразу стала як укопана. Довга блискуча чорна машина, сухо прошарудівши твердими шипами по асфальту, спинилася біля неї.

Перше, що побачила Марина, був широкий рукав військової шинелі. Потім дверці відчинилися, і знайоме обличчя визирнуло з машини.

— Дуже радий вітати вас у Києві, — привітно усміхаючись, сказав військовий.

Марина усміхнулася теж.

— Ви давно приїхали?

— Ні, тільки годину тому, — відповіла Марина.

— Зараз зібралися до Крайнєва?

Марина здригнулася.

— Так, в інститут стратосфери.

— Сідайте, я вас підвезу, — запропонував військовий так щиро і привітно, що Марина не вагаючись сіла в машину.

За три хвилини вона вийшла біля великого ґанку інституту стратосфери.

— Вітайте Крайнєва, — гукнув на прощання військовий.

Марина озирнулася. Матчина вже пливла по асфальту. Короткий, але важкий шлях було вже майже пройдено.

Валенс зустрів дівчину так, ніби був уже дуже давно знайомий з нею.

— Ви знаєте, — говорив він привітно і воднораз трошки лукаво, — я знав, що ви до нас приїдете, після всього того, що розказав мені про вас Крайнєв. Кімнату вам уже приготовано, і ключ ви можете щохвилини взяти у коменданта.

— Може, це було трохи самовпевнено, — спробувала захиститися Марина.

— Ні, — хитнув головою Валенс, — не приїхати ви не могли. І тут не в тому справа, хотіли ви чи не хотіли. Тут вирішували не ви, вирішувала ваша робота.

Вперше почула Марина таке точне визначення того, що почувала вона сама. І від того, що Валенс так добре і точно зміг зрозуміти її, тепле почуття вдячності ворухнулося в серці Марини.

— Ви пробачте мені квапливість, — сказав, встаючи, Валенс, — але я хочу разом з вами зробити невеличку екскурсію. Крайнєв зараз працює в аеродинамічній лабораторії. Давайте підемо туди. Оформити ваш перевід з Ленінграда ми встигнемо і завтра, а побачити, як Крайнєв продуває останню модель, можна не кожен день.

Марина підвелася поволі, немов піднімаючи на плечах величезну вагу. Вони вийшли поруч.

Лабораторія містилася у великому залі із скляною стелею. Аеродинамічна труба — довгий циліндр майже десяти метрів у діаметрі, покладений на бік, — займала майже все приміщення. Потужні вентилятори гнали через трубу рівний і могутній потік повітря, Модель літака, підвішена на тонких тросах, потрапляла в трубі в умови, цілком подібні до умов вільного польоту.

Вентилятори могли створити потік повітря якої завгодно швидкості. Виходило так, ніби повітря летить повз літак, а не літак у повітрі, проте для дослідів це не становило ніякої різниці. Крізь велике скло, вставлене в бік труби, можна було спостерігати літак, а найчутливіші прилади точно вимірювали силу опору моделі повітряному потокові.

Валенс відчинив перед Мариною двері і пропустив її вперед. Хвилюючись, зайшла вона до залу, швидко зорієнтувалася в лабораторії, зійшла східцями на невисокий поміст і спинилася перед великим склом.

Добре освітлена, пофарбована сріблястою фарбою модель літака висіла перед нею у трубі. Тонкі троси, які тримали її, були майже непомітними, і здавалося, ніби легкий сріблястий літак і справді летить вперед у великому циліндрі.

Жадібно, ніби боячись, що їй перешкодять, дивилася Марина крізь прозоре скло. Вона вже піала, що це остання конструкція Крайнєва — згусток його таланту і досвіду. Досвідчене око зразу могло оцінити всю економність конструкції цієї моделі.

Ревіння у трубі стало затихати. Випробовування наближалося до кінця. Марина все ще стояла біля великого скла, неспроможна відірвати погляду від літака.

Вона навіть не помітила, як Крайнєв і Валенс з'явилися на помості. Тільки коли вони стали поруч, вона озирнулася, зніяковіла і відірвалася від зорового скла.

— Дуже радий бачити вас, товаришко Токова, — сказав Крайнєв, простягаючи руку.

Тільки тепер Марина як слід роздивилася Крайнєва. Тоді, на дачі у Барсова, вона, вражена несподіваними висновками про свій літак, поспішила втекти, і образ Юрія Крайнєва майже не залишився в її пам'яті.

Тепер перед нею стояв ще молодий, дбайливо вдягнутий чоловік. Сивина, яка рано посріблила його виски, ніби підкреслювала ясний погляд і привітну, зовсім дитячу посмішку.