Вадим Собко - Зоряні крила

— Що ви вигадуєте? — високим фальцетом вигукнув Стенсльовський.

Голос його страшно було слухати.

— Спокійніше, Волох, — сказав Юрій і зразу зрозумів марність своїх слів. Волох все одно нічого не почув. Він наблизив своє обличчя до обличчя інженера і побачив, як божевільний жах скорчує це вродливе лице.

— Ага, боїшся, — прохрипів пілот, — боїшся, падлюко!

Стенсльовський борсався у міцних руках, але вирватися з них було неможливо. Тваринний панічний жах стискав його серце. Вже мало розуміючи, що він робить, Стенсльовський розмахнувся і вдарив Волоха по обличчю.

На секунду пілот розгубився і відскочив, щоб в наступну мить кинутися на інженера. Юрій побачив, як щось блиснуло, і в ту ж секунду вдарив Стенсльовського по руці. Він спізнився на соту долю секунди.

Сухий короткий постріл розлігся в лабораторії, і Волох важко і помалу, наче згинаючись у земному поклоні, впав на блискучий паркет. Від удару Крайнєва револьвер відлетів набік. Він лежав на паркеті, і з дула його ще тягся ледве помітний синюватий димок.

Хвилину всі стояли непорушно. З-під грудей Волоха нешироким темним струмком лилася кров.

Першим отямився Стенсльовський. Він перескочив через розпростертого Волоха, вибіг з лабораторії і побіг довгим коридором. Грюкіт його кроків повторювався багаторазовою лупою, і інженеру здалося, ніби Крайнєв женеться за ним, щоб схопити і роздерти на дрібнесенькі шматки.

Підлий тваринний жах гнав його все далі і далі від лабораторії. Він відчув себе безпечно тільки тоді, коли пробіг двері виходу. Він згадав тоді про револьвер, хотів повернутися, але махнув рукою і так і не сказав Дорну про нього, розповідаючи цю пригоду.

А в лабораторії на блискучій паркетній підлозі лежав Волох. Друзі схилилися над ним у розпачі, безсилі допомогти. Сльози стояли на очах Яринки. Юрій теж, одверто і не соромлячись, витер рукою прозору сльозу.

Волох умирав. Смерть заповнювала його груди, стискала подих, заморожувала гаряче серце. І коли вона була вже зовсім близько, прийшло кілька хвилин притомності. У ці хвилини думки були чіткими і ясними, як ніколи.

Губи Волоха тихо ворухнулися, і друзі нахилилися ближче. Він намагався говорити, але губи не слухалися. З'явилося дивне відчуття невагомості. В ці останні хвилини життя йому треба було так багато передумати і сказати своїм друзям.

— Не кляніть мене, що я сів на той проклятий аеродром, — ледве чутно, але цілком виразно прошепотів він.

Сльози готові були ясним потоком ринути з очей Юрія. Він похилив голову, щоб не бачити прозорих смертних очей Волоха.

Волох уже нічого не бачив, його повіки раптом стали важкими. Здавалося, вони самі закрили його очі. Останні думки, яскраві до болю, проносилися в свідомості.

Ось він летить над Красною площею в день першотравневого параду. А внизу несамовите весняне сонце грає на червоних полотнищах прапорів і полірованій сталі важких гармат. Очима він шукає і знаходить групу людей на лівому крилі мавзолею Леніна. Літаки пролітають, і Красна площа, як велетенський квітник, пропливає під ним. Це перший відповідальний політ Марка Волоха.

Тіло його зникло вже зовсім, тільки десь глибоко ще тліє іскра свідомості. Волох знає — це настає смерть, але жаху вже немає.

З густого туману на нього глянуло чиєсь обличчя, і Волох здригнувся. Обличчя було ніжне, оповите сумом, давно не бачене і дивно знайоме.

Волох навіть підвівся на лікті і розкрив очі. Це ж мати, це ж старенька Марія Волох дивиться на свого сина востаннє. Він хотів покликати її, але важкі тумани закрили любе, рідне обличчя, і Волох знову важко впав на паркет.

Крайнєв зрозумів — це смерть.

Яринка встала і пішла до дверей. За щось зачепила ногою, і воно з металевим дзвоном посунулося по підлозі.

Яринка нахилилася, машинально підняла з підлоги маленький револьвер сизуватої сталі і, не думаючи, поклала його в глибину апарата для випробування крила. Очі її затягала важка, непрозора плівка сліз, і до дверей своєї кімнати вона дісталася навпомацки.

Смертельна тиша опанувала весь будинок. Дорн, довідавшись про страшну подію, волів залишатися в кабінеті. Він відіслав Стенсльовського назад — провокатор був надто невитриманий.

Це був сірий і хмарний осінній вечір. Вітер перевалювався через високі стіни і вільно гуляв по аеродрому. Інколи він переносив велике жовте листя кленів і лип.

Десь за стінами росли величезні ліси, і осінь зривала їхній багряний убір. Інколи зривався дощ. Він падав кількома маленькими краплями, потім зупинявся, щоб десь у другому місці впустити кілька ледве помітних сльозинок. Ішла дощова непривітна осінь.