Вадим Собко - Зоряні крила

Випитує вона щось чи це просто жіноча цікавість? Може, вона хоче перевести розмову на іншу тему? Може, вона хоче якось спіймати його?

Він мить подумав і відповів:

— Так.

— Вона була дужо гарна? — зацікавилася Мей.

— Для мене вона дуже гарна, — тихо усміхнувся Крайнєв.

Йому було приємно говорити про Ганну.

Хвилину Мей мовчала. Здавалося, відповідь Крайнєва вразила її неприємно. Вона довго розглядала свої ретельно лаковані нігті.

— Все, що ви розказали про вашу країну, дуже інтересно і красиво, — нарешті промовила вона, круто змінюючи тему розмови, — я б навіть не відмовилася все це побачити.

Крайнєв не відповів, його думки були в Києві. Мабуть, там вже вистигли каштани. Вони падають, і шкаралупки розбиваються на асфальті. Тсмпокоричпьові глянцеві каштани здаються лакованими. Десь у Києві, інколи торкаючись носком черевичка блискучих каштанів, ходить його Ганна.

Тиша в кімнаті панувала довго. Раптом стало ні про що говорити. Крайнєв устав, попрощався і вийшов. Хвилину після того, як зачинилися двері, Мей сиділа нерухомо. Потім простягла руку і взяла телефонну трубку.

Дорн відгукнувся зразу. Мей просила його негайно прийти. Так, так, він прийде зараз же, не гаючи жодної хвилини.

Коли він зайшов, Мей сиділа на дивані у своїй звичній позі. Він сів поруч, ніжно поцілував м'яку рожеву долоню. Потім глянув очікувально і запитливо.

— Тут був Крайнєв, — помалу сказала Мей. — Ми з ним дуже довго і приємно розмовляли.

Вона спинилася, ніби чекаючи, який ефект справить сказане. Дорн заохочуюче мовчав, і Мей продовжила:

— З нашої розмови вияснилося, що в нього в Києві залишилася кохана дівчина, наречена чи, може, жінка, я вже не знаю.

Дорн дивився здивовано, все ще не розуміючи, до чого веде Мей.

— Яке це має відношення до мене чи, може, до тебе? — обережно запитав він.

Мей розсміялася весело.

— Боже мій, батьку, який же ти недогадливий. Він же її любить. Ти розумієш — любить…

Тільки тепер Дорн зрозумів. Радість засвітилася в його очах. Він дивився на Мей захоплено.

— Мей, ти геніальна, — тихо сказав він. — Це сильніше за роки моїх умовлянь, моєї роботи.

З коридора Мей Юрій повернув ліворуч і зайшов у вітальню. Там, перед акваріумом, освітленим збоку маленькою лампою, сидів Волох, дратуючи жирних риб. Почувши кроки Юрія, він озирнувся і відкинувся на спинку крісла.

Юрій сів поруч нього. Кілька хвилин минуло в тиші.

— Де Яринка? — байдуже спитав Юрій.

— Пішла спати.

У вітальні знову стало тихо. Легкі кроки почулися біля дверей, і в кімнату зайшов Макс Буш. Він не дивився ні на кого, а просто підходив до акваріума.

Хвилину він мовчав, дивлячись на золоту рибку, яка ніби танцювала у зеленій воді акваріума. Через хвилину губи його ворухнулися.

— Я прошу вірити мені, — тихо сказав він, не зводячи очей з золотої рибки, — вірити і ні про що не питати. Я — комуніст. Всі плани вашої втечі прошу повідомляти мені. Стенсльовський — агент Дорна. Коли буде підготовано мій план, я повідомлю вас. У Москві знають, що ви живі.

Він повернувся і не оглядаючись пішов до дверей, легко ступаючи по килиму.

Хвилину друзі сиділи, немов закам'янілі. Надто неймовірним здалося поєднання в одній особі начальника охорони і комуніста.

Через хвилину Юрій гірко всміхнувся.

— От маємо ще одного провокатора. Подумаєш, немов ми самі не знаємо, хто такий Стенсльовський.

— А головне — повідомляйте йому плани, — підтримав Волох.

— Так, це хитро задумано, — міркував Юрій, — викрити одного гада, щоб ми повірили другому. Дорн, дійсно-таки, розумний хлопець. А скільки він цукерок наобіцяв — і план втечі, і в Москві знають…

Розмова знову обірвалася. Волох тарабанив пальцями по склу акваріума, і риби метушилися там, як перед бідою.

Юрій встав і позіхнув широко і смачно.

— Я піду спати, — сказав він, — лягай і ти, друже. Побачимо, що завтра видумає наш пан Дорн.

Він потис руку Волоху і вийшов у коридор. У своїй кімнаті він засвітив маленьку лампу і сів у крісло перед столом.

Ніхто не міг сказати, скільки часу інженеру Юрію Крайнєву доведеться сидіти в цій тюрмі. Від почуття власного безсилля, від цієї невідомості можна було збожеволіти. Вже кілька місяців він тут, і за весь цей час не було здано жодної позиції.

Тепер він відчував себе сильним і досвідченим. В серці його не було гнилих місць, на які так розраховував Дорн.

Юрій сидів і мріяв про ту хвилину, коли нарешті вирветься з цієї тюрми. Колись він говорив слова «Радянський Союз», не відрізняючи їх від великої маси звичайних слів. Тепер ці слова набули для нього незвичайного змісту. Вони стали його прапором, вони підтримували його в цій боротьбі, де було так мало шансів на перемогу.