Вадим Собко - Зоряні крила

Маленькими поштовхами можна розгойдати і перекинути величезну брилу. Треба тільки чітко витримувати ритм гойдання. Загони солдатів не ходять через довгі мости в ногу. Ритм ходи може розгойдати міст до того, що залізні ферми не витримають і зламаються.

Щось подібне відбувається в літаку, коли припустити ритмічну й сильну вібрацію його частин.

Стенсльовський сердився, його крило, його «знамените» крило вібрувало, якщо вірити апаратам, більше за всі досі відомі крила. Жоден пілот не згодився б полетіти на машині з такими крилами, та й взагалі не варто було будувати такого літака.

Кар'єра Стенсльовського могла обірватися, не розпочавшись. Він нервувався і справді мав усі підстави нервуватися. Тільки тепер розумів всю невдалість своєї конструкції. Він робив нововведення і вважав їх вершиною технічної сміливості, а насправді вони були породженням мало досвідченості і неграмотності.

Його крило спершу вражало оригінальністю конструкції, але досвідчений інженер відразу ж помітив би всі його вади.

Отже, Стенсльовський мав усі підстави бути в поганому настрої, коли Крайнєв і Яринка зайшли до лабораторії, де він працював. Він намагався зустріти їх привітною посмішкою, але нічого, крім гримаси, не з'явилося на його обличчі. Невдача з крилом була надто ясною, щоб Стенсльовський міг щиро усміхатися.

Проте в наступну хвилину він згадав усі свої інші завдання і пожвавішав.

Може, професор Крайнєв хоче глянути на його крило? Він з величезною охотою, навіть з захопленням прийме до уваги всі його зауваження.

Юрій глянув на нього трохи глузливо. Потім обернувся до Яринки і спинився здивований. Яринка дивилася на стрілки, які тремтіли на циферблатах, широко розкритими очима.

— Я боюся цього крила, — сказала вона майже пошепки, — тільки божевільний міг видумати щось подібне.

Юрій засміявся. Дійсно, за показниками крило було дуже поганим.

Стенсльовський стояв, зціпивши зуби. На його вродливе обличчя було страшно дивитися. Одна щока палала гарячим рум'янцем. Жодної краплини крові не можна було помітити під лимонно-жовтою шкірою другої щоки.

Відсторонивши інженера, Юрій сам підійшов до апаратів. Він зняв модель крила і переніс її на стіл. Дотики голівок гвинтів, які довелося відпустити, принесли йому зливу згадок. Ці спогади були надто яскравими, щоб повз них можна було пройти, не помітивши їх.

Проте зараз Юрій легко міг відігнати цей гомінкий рій спогадів. Перед ним лежало товсте крило обтічної форми. Зверху воно мало вигляд двох паралелограмів, зведених під дуже тупим кутом.

Юрій довго і з цікавістю розглядав модель. Потім його губи зійшлися в презирливу посмішку. Він глянув на Стенсльовського — той стояв, ніби чекаючи вироку. Юрій знову перевів погляд на крило. Він навмисне витримував таку довгу паузу.

— Та-ак, — сказав він, не дивлячись на Стенсльовського, — за такі крила я своїм студентам ніколи більше двійки не ставив. Воно зламається тут, тут і ось тут.

І Крайнєв провів пальцем три лінії на поверхні крила.

— Ви помиляєтеся, — пиховито відповів Стенсльовський. — Виміри показали абсолютну бездоганність цього крила.

— Ану, покажіть. — Крайнєв простяг руку до зошита з нотатками, — я теж можу помилятися.

Але Стенсльовський швидко вихопив зошит з-під руки Крайнєва і заховав його в кишеню. Юрій вибачливо усміхнувся, глянув на Яринку — вона усміхалася теж — і вже хотів вийти з лабораторій, але тут у справу встряв Волох. Він зайшов тоді, коли Юрій розглядав крило, і чув усі висновки.

— Виходить, неважне крилечко видумав, — співчутливо сказав він.

— Прекрасне крило, — похмуро процідив Стенсльовський. Навіть права щока його стала зараз прозоро-блідою.

Волох вирішив співчувати далі. Він близько підійшов до інженера і обняв його за талію. Крайнєв і Яринка зацікавлено слідкували за цією сценою. Величезний Волох обнімав тонкого Стенсльовського по-батьківськи ніжно.

І раптом вся ніжність зникла. Обличчя Волоха перекосилося набік. Він схопив Стенсльовського лівою рукою за груди, немов збираючись біті його.

Юрій зробив крок уперед, але Волох наказав коротко і строго:

— Крайнєв, не підходь. Сам впораюсь. Так чому це, — він перевів налитий кров'ю погляд на зблідле обличчя Стенсльовського, — чому це ви, нещасна жертва фашизму, носите в кишені браунінга?

Юрій зрозумів усе. Волох намацав у кишені Стенсльовського револьвер. Спинити пілота тепер було уже неможливо.