Вадим Собко - Зоряні крила

— Можете облишити всі свої пропозиції, — сказала вона. — Ваша фірма ніколи не бачитиме мене своїм співробітником. Мені не треба ні ваших грошей, ні вашої слави. І взагалі годі про це.

Кервуд дуже здивувався. Довгі місяці, які провів він на заводі, ще не перевчили його. І тому він сказав:

— Але ви мусите мені твердо пообіцяти: коли німці розіб'ють Росію і вам доведеться тікати, ви поїдете саме до Америки і працюватимете саме в нашій фірмі…

Спочатку Марина не все зрозуміла, та коли вдумалась у зміст сказаного, їй від люті аж дух перехопило. Поволі, не зводячи очей з американця, підвелася вона зі свого стільця.

— Слухайте, ви, — сказала вона на диво спокійно. — Вийдіть звідси і більше ніколи до мене не приходьте. Ви не знаєте нас! Коли б навіть я залишилася зовсім сама у цілому світі, я і тоді билася б проти німця, проти ворога доти, поки руки мої змогли б тримати зброю. Ясно це вам? Отак і перекажіть усім вашим фірмам. А зараз геть звідси! Геть! — вигукнула вона.

Марина була така розлючена, що Кервуд поспішив піти з її кабінету. Він вийшов у коридор і, вважаючи себе даремно ображеним, подався просто до Валенса скаржитись. Адже він не почував за собою жодної провини. З його точки зору було навіть дуже люб'язно запропонувати Марині роботу на всякий нещасливий випадок.

Зайшовши до Валенса, він розповів йому все, що відбулося в кабінеті Марини. Стриманий Валенс не сказав нічого, тільки обличчя його потемніло. І тоді Кервуд повторив зроблену Марині пропозицію, цим разом уже поширену на всіх працівників інституту, включаючи і його директора.

Коли він закінчив говорити, Валенс сказав:

— Мені нічого додати до слів товаришки Токової. В усякому разі ми будемо битися до кінця. І говорити тут нема про що. До того ж я певен, що німців під Сталінградом буде розбито.

Кервуд лише знизав плечима і попрощався з Валенсом як ніколи сухо. А Валенс узяв аркушик паперу і написав у Москву листа, прохаючи забрати з заводу та відправити до Америки інженера Кервуда.

За кілька днів надійшла телеграма і Кервуд дістав наказ виїжджати. Він вирішив зайти до Марини. Здавалося незручним виїхати отак, не попрощавшись.

— Ви читали газети? — навіть не привітавшись, запитала його Марина.

Кервуд похитав головою. Тоді дівчина підбігла до нього і сунула йому газету просто під ніс.

— Оце і перекажіть вашій фірмі! — вигукнула вона.

«Розгром німців під Сталінградом», прочитав Кервуд на першій сторінці.

— Виходить, пропозиції мої були передчасні, — сказав він, вклонився і вийшов від Марини в дуже поганому настрої.

Ця сцена повторилася ще в кількох кабінетах, куди заходив Кервуд. І в той же день він поїхав з заводу, так і не виконавши основного свого завдання.

У партизанському з'єднанні, яким командував генерал Ковпак, як і всюди, де тільки були радянські люди, сталінградський розгром німців зустріли як величезне свято. Значить, скоро кінець, значить, скоро настане день, коли радянська земля звільниться від фашистської погані.

Багато що змінилося тут за останній час. Тепер уже не доводилося партизанам тікати в ліси при наближенні німецьких дивізій. Вони сміливо зустрічали ворога вогнем і приймали бій, знаючи, як треба добиватися перемоги. Минули часи, коли німці могли безкарно наступати на погано озброєних партизанів. Усе, аж до артилерії включно, мав на своєму озброєнні генерал Ковпак. Недаремно ж стільки рейсів зробила в далекий партизанський тил авіаційна частина підполковника Полоза…

І от одного разу вірний ЛІ-2, якого вів сам Полоз, приземлився на польовому партизанському аеродромі. З широкого тулуба літака партизани почали вивантажувати зброю, пошту, медикаменти, а командир попрямував до Ковпака, маючи в руці якийсь пакет.

Партизанського генерала, слава про якого встигла за цей час облетіти всю країну, він знайшов у хаті за вечерею. Тепер Сидір Артемович уже не жалівся на зуби: Полоз таки привіз йому з Великої землі досвідченого зубного техніка, і той, страшенно боячись німців і стрілянини, постарався швидше вставити генералові чудові стальні зуби.

— Сідай, — весело зустрів Полоза Ковпак. — Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?

— Вип'ю, — відповів Полоз. — А де Віра?

— Тут вона, нікуди не ділася, — засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.

Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:

— Ось тобі маєш! Дожилися!..

— Що трапилося?