Вадим Собко - Зоряні крила

— Та воно, звичайно, нічого особливого, — відповів Ковпак, — хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.

— Кого це висмикують?

— Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..

Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.

— От і добре, — сказав він. — Годі їй тут…

— Певна річ, що добре, — погодився Ковпак. — Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, — гукнув він свого ад'ютанта, — Соколову до мене!

За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.

— Сідайте, Віро, Михайлівно, — сказав Ковпак. — Прощальну чарку з вами пити будемо.

— Як це — прощальну?

— А дуже просто — до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…

— Коли маю вирушати?

— Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…

У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.

— Ага, — несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. — Хочу я вам віддати один документ…

Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.

— Читайте.

Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.

— Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, — сказав Ковпак. — Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…

І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.

А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця — лютий був сніжний і холодний, — та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.

— До побачення, Сидоре Артемовичу, — обняла генерала Соколова. — Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..

— Отуди к чорту! — прогудів збентежений Ковпак. — Отже, вчасно тебе до Москви викликають…

А сам чогось потер око — сніжинка залетіла чи що…

— Завтра вночі чекайте, — сказав Полоз, заходячи до літака.

— Щасливо! — помахав рукою Ковпак.

— Щасливо! — вигукнули на прощання партизани.

Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.

— Пішли, хлопці! — скомандував Ковпак. — Нічого тут довго переживати, воювати треба…

А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.

— Ох, який я зараз щасливий, — тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. — І як страшенно тебе люблю…

Віра Михайлівна нічого не відповіла, тільки глянула на Михайла Полоза, і погляд цей сказав більше, ніж могли б передати десятки слів.

Просто від Сталінграда Сергій Король рушив зі своїми танками на Курську дугу. Там, після страшного по напруженню і тривалості бою, йому вдалося прорватися крізь німецьку оборону і вийти німцям у тил. На інших ділянках фронту теж прорвалися вже танкісти, і вся оборона німців попливла. Тепер було цілком ясно, що німці, вимотані власним наступом, який розбився об вогонь радянської артилерії, будуть відступати далеко — може, до Дніпра, а може, і далі.

В цих боях Сергій Король став підполковником і одержав від командування полк. Майор Орленко по-старому був у тому полку його помічником по технічній частині. Міцна дружба в боях ще більше усталилася, з одного погляду навчилися друзі розуміти один одного. Вони обидва змужніли, постарішали. Рання сивина вже стала появлятися у волоссі. Війна не проходила безслідно.

І в ці осінні місяці 1943 року полк Сергія Короля вів v безперервний наступ, прориваючись все далі і далі на захід, до Дніпра, до Києва. Це був важкий наступ, коли танки часто відривалися на багато десятків кілометрів від піхоти. Тільки тепер уже ніхто не боявся опинитися в оточенні. Вся лавина радянських військ котилася на захід, і годі вже німцям її спинити.