Вадим Собко - Зоряні крила

А проте каятися і робити висновки не було часу. Треба насамперед вирішити, як звільнитися від цього мотуза.

Віра Михайлівна напружилася і сіла. Руки було зв'язано за спиною, і мотуз міцно врізався у тіло. Тут, мабуть, буде важко звільнитися, а от ременя на ногах збутися легше — вузол на ньому тримається зовсім ненадійно. Ану, спробуємо його за корінь зачепити…

Через кілька хвилин ремінь лежав на землі. Віра Михайлівна встала, відійшла в ліс і взялася перетирати мотуза. Гострий сучок старої берези був їй у цій спраг І за доброго помічника. І тільки-но вона звільнила руки, на дорозі знову з'явилися люди.

Перед Соколовою було два шляхи: зразу втекти в ліс і добиратися до своїх або знову лягти до кулемета і зустріти непроханих гостей вогнем. Вона глянула на західне сонце. Ще, мабуть, з півгодини до темряви. Значить, наказ Ковпака ще не виконано і фашисти можуть прорватися цією дорогою і вдарити партизанам в тил.

Вагань більше не було. Віра Михайлівна рішуче лягла до кулемета. Вона ясно бачила німців, які обережно підходили до неї, тримаючись дороги, бачила серед них Лойченка, і серце її наливалося люттю. Ще раз перевірила кулеметну стрічку — все на місці.

Кулемет ударив точно і різко, як кинджал. Всі німці, а Лойченко найперший, попадали на землю. Троє фашистів уже більше не встали після цього удару.

І тоді розпочався нерівний бій. Як проклинав себе Лойченко, згадуючи, що на свою голову навчив Віру Михайлівну стріляти з кулемета; як лаяв він себе у думках за те, що вибрав таку хорошу позицію… Але лай себе чи не лай, можливий шлях був тільки один: Віру Соколову треба вбити, бо інакше до партизанів не повернешся…

Бій тривав довго. Німці боялися заглиблюватися в ліс, але підходили щораз ближче, і все важче ставало відбивати їхні атаки.

А сонце вже заходило Воно черкнулося далеких пагорбів, освітило востаннє верхівки сосен, і в лісі зразу посутеніло. От ще трохи, і наказ Ковпака буде викопано, і можна відступати.

Німці полізли в останню атаку. Тепер вони вже не боялися лісу — сутінки мали їх приховати. Це була єдина правильна для них тактика, і Віра Михайлівна добре це розуміла. Вона била зі свого кулемета, але знала, що на неї щохвилини можуть кинутися ззаду, і не могла збагнути, чого чекають німці.

Саме ці постріли, відгомін цієї боротьби чув Ковпак.

Віра Михайлівна дала коротку чергу по двох німцях, які висунулися з-за повороту дороги, як раптом хтось просто впав у її окоп, схопив за руки і вилаявся страшно і люто. Віра Михайлівна пізнала голос Лойченка.

За мить, уже добре зв'язана, вона лежала на своєму старому місці і дивилася на німців, які перемовлялися між собою. До Лойченка вони зверталися як до свого, і Соколова тихо застогнала від люті.

Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.

— Засвітіть ліхтар, нічого не видно, — наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.

— Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, — насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. — Так-то ви відплатили мені за гостинність!

Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.

— Це я заманив її у пастку і зловив, — почувся голос Лойченка. — Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.

— Знаю, — відповіла Берг. — Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.

Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.

— Швидше, — скомандувала вона, — у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.

Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.

З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати — нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.

Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.

— Ріж мотузка, — наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.

— А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? — запитав теж знайомий голос.

— До діда поведем, — весело відповів перший. — Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.