Вадим Собко - Зоряні крила

Вона глянула на обличчя своїх товаришів. Вони були бліді, аж зеленкуваті від напруження. Соколова спробувала усміхнутися, губи не послухалися.

«Мабуть, я страшенно хвилююся», подумала вона, але в ту ж мить відчула, як хвилювання зникло.

Іван Синиця кинув свою в'язку гранат. Він зробив це раніше ніж треба, бо не витримали нерви. Високий стовп жовтого піску виріс перед тупим рилом бронемашини. Вона похитнулася, на мить спинилася.

Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.

Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.

— Убили?

— Ні, важко поранили, — сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.

— Що ж робити?

— Нічого. До вечора триматися тут.

— Він умре.

— Можливо.

Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.

— Крові багато витекло, може зле скінчитися.

— Може бути, — спокійно повторив Лойченко. — Треба позицію змінити. Цю німці вже знають.

Вони перейшли на друге місце, може менш зручне, але, безперечно, краще замасковане. Тиша стояла над лісом. Може, німці вирішили прориватися по інших стежках?

Віра Михайлівна глянула на Синицю. Обличчя його стало восково-блідим, майже прозорим.

— Умер, — тихо сказав Лойченко.

— Так, — повторила Віра Михайлівна і закрила хусткою обличчя молодого хлопця.

— І ми з вами тут умремо, — сказав Лойченко. — Ніяка нас чортяка не порятує, умремо.

— Ні, — відповіла Віра Михайлівна, — ми не умрем.

— Ні, умреш! — раптом крикнув Лойченко. І не встигла Віра Михайлівна зрозуміти, що трапилося, як страшний удар впав на її голову і світ похитнувся в очах.

Лойченко встав, озирнувся. Нікого немає в лісі. Тихо навкруги. Знову нахилився до непритомної Віри Михайлівни, послухав серце — б'ється. Тоді витяг з кишені невеликого мотузка, зв'язав непритомній руки, — от шкода, короткий мотуз. Зняв ще й ремінь, на всякий випадок зв'язав і ноги, озирнувся поквапливо і, відчуваючи десять тисяч марок у кишені, швидко, прихиляючись, пішов між деревами в бік німців.

Увесь загін Ковпака тепер заховався у такій лісовій гущавині, що можна було не боятися ніякого нападу німців. У густий ліс, та ще й уночі, вони ніколи б не наважилися поткнутися. Вже не раз ліси Чернігівщини давали надійний притулок партизанам, і вони добре знали, який це певний захист.

Але в той вечір тиша так і не спустилася над білими березами й червонуватими соснами. Вже зовсім посутеніло, вже стали на місця партизанські патрулі, а десь далеко ще гриміли постріли. Незрозуміло, хто і де вів бій, — адже всім заставам наказано триматися тільки до темноти, а відступити в ліс, коли споночіло, зовсім неважко.

Хто ще не повернувся? — запитав Ковпак, почувши ці тихі, віддалені лісовими просторами постріли.

— Лойченко з Синицею та Соколовою.

— А інші?

— Всі вже тут.

— Пошли там трьох-чотирьох розвідників, хай глянуть, хто це нам спати не дає, — наказав Ковпак.

Четверо розвідників, які всі ці ліси знали як свої п'ять пальців, вирушили у напрямку Лойченкової застави. В нічній темряві вони пересувалися безшумно і швидко, як тіні.

А там, біля завороту лісової дороги, все ще точився бій. Через кілька хвилин після того, як зник Лойченко, Віра Михайлівна отямилася. Від страшного удару гранатою боліла голова, але зараз думати про біль не доводилося. Вона спробувала поворухнути руками, тоді ногами — не можна, зв'язані. І саме в ту мить згадала вона все, пригадала, як бачила Лойченка у концтаборі поруч з Любов'ю Вікторівною Берг… Так, це був саме він, тільки звичайний одяг і борода так невпізнанно змінили зрадника. На очах двох партизанів він вів себе як партизан, маскувався, а коли вмер Синиця, вирішив, що його час настав. Віра Михайлівна добре розуміла план Лойченка: тепер він пішов по допомогу до німців, приведе їх сюди, віддасть їм Віру Михайлівну, а сам повернеться до Ковпака і ще, може, не одного партизана зрадить, а може, і весь загін приведе до загибелі. Як вона зразу не впізнала це обличчя? Аж розпач охопив від однієї такої думки.