Вадим Собко - Зоряні крила

— Заходьте, — почувся знайомий голос.

Тут уже майор Полоз не витримав. Він кинувся в хату, схопив Віру Михайлівну в обійми і, незважаючи на зацікавлені гострі очі, які несподівано з'явилися і на печі, і на лаві, став цілувати дороге обличчя.

Йому не треба було слухати якісь розповіді і вишукувати докази. Досить тільки глянути в ці рідні, любі очі, щоб назавжди переконатися: брехати вони не можуть.

— Я знала, що ти прийдеш, — нервово гладячи його по голові огрубілою рукою, говорила Віра Михайлівна, — я знала, що ти будеш тут, інакше бути не могло…

А з печі вже злазила господиня, якісь дівчата-партизанки теж повставали від сну з категоричною вимогою: розповідайте, що твориться на Великій землі. І Полозові довелося розповідати, і, може, тільки через годину вдалося йому залишитися з Вірою Михайлівною вдвох. Він слухав її розповідь, ні про що не запитував і розумів усе до останнього слова, до найлегшого подиху. І водночас справедливість слів старого Ковпака зараз ставала все яснішою, і почуття поваги до нього зростало з кожною миттю.

Орієнтовні дані майбутнього турбореактивного двигуна до Крайнєва принесли несподівано. Він знав, що одно з Центральних конструкторських бюро працює над цим завданням, але навіть припустити не міг, щоб результати могли з'явитися так швидко. Правда, двигун ще не був побудований, а лише спроектований, але все-таки величезну частину роботи вже зроблено.

Юрій уважно переглянув усі дані ї зрозумів, що тепер перед будівниками нових моторів стоїть проблема матеріалів. Тепер треба створити для них нові сорти сталі, набагато міцніші за відомі досі, які б не боялись ні високої температури, ні іржі, ні кислот.

Юрій взяв до рук чималий аркуш паперу, на якому майбутній мотор було накреслено складеним. Неймовірну силу вкладалося тут у зовсім незначні розміри двигуна. І Крайнєв аж очі заплющив від задоволення, уявивши собі, яка це буде машина в польоті: стрімка, сильна, неймовірно швидка. Цей двигун підхопить її ніби пір'їнку, і понесе з нечуваною швидкістю. Може, навіть і в міжзоряні простори вдасться з такими двигунами вирватися?

Він все ще тримав у руці креслення, і перед його очима, у ясній блакиті, летів омріяний літак. І до болю хотілося швидше побачити його втіленим у сталь і алюміній, відчути, як тремтять короткі, трохи скошені назад крила від десятків тисяч хвилинних оборотів потужної турбіни двигуна.

Так, він напевне збудує такого літака, але станеться це ще не завтра. Перед ним роки напруженої праці. А проте, якою б важкою вона не була, думати про неї треба вже зараз… Ех, коли б не війна! Всі потрібні матеріали для цього двигуна опинилися б у винахідників значно швидше, а так доведеться ставити досліди на завантажених до краю металургійних заводах, усе робити у складних умовах, і кожен втрачений день віддалятиме мить зльоту машини Юрія Крайнєва…

А проте дуже переживати тут нічого. Цей літак уже не мрія, а цілком конкретне завдання, значить — за роботу…

У двері постукали.

— Заходьте, Адаме Олександровичу, — безпомилково взнав стук свого директора Крайнєв.

Валенс зайшов, глянув на вже знайомі креслення, пройшовся по невеличкій кімнатці, яка звалася кабінетом Крайнєва, — три кроки вперед, три назад, тоді сів на стільця перед столом. Захоплення новим мотором, яке панувало в думках Юрія, йому, видимо, не передавалося.

— Одержав я листа від Михайла Петровича Полоза, — сказав Валенс, дивлячись на креслення, розгорнуті перед Крайнєвим. — У нього багато новин. Ти тільки не падай непритомний від несподіванки: Віра Михайлівна Соколова у партизанському загоні Ковпака. Як це тобі подобається?

Крайнєв зразу збагнути цих слів не міг, настільки вони були нежданими.

— Хто? — перепитав він.

— Віра Михайлівна Соколова.

— Після того, що сталося? Після того фото? Значить, це все була тільки провокація?

— Не знаю, що це таке було, — відповів Валенс, — але перед нами зараз стоїть завдання — написати їй характеристику.

— Що ж ми напишемо?

— От і я сам думаю — що ж ми напишемо?

— Від цієї характеристики, може, залежатиме все її життя.

— Може, і так.

— Що ж ми будемо писати? Ми ж нічогісінько про всю ту історію не знаємо.

— А нас про неї і не запитують. Треба написати про те, що знаємо.

— Можна, я зараз сяду і напишу чернетку?

— Ти? — трохи здивувався Валенс.

— Так, я.

— Пиши.

Крайнєв сів до столу. Він почав писати швидко і впевнено, ні над чим не замислюючись. Два аркуші паперу вкрилися рівними рядками твердо виписаних, крайнєвських літер. Написав, перечитав написане і підписався.