Вадим Собко - Зоряні крила

— Ви до мене, товаришко?

— Так, прийшла вчитися, — весело відповіла Соколова, все ще шукаючи в думках відповіді на своє запитання: де ж вона бачила цього кулеметного вчителя?

— Коли-небудь зброю в руках тримали?

— Ні.

— Освіту якусь маєте?

— Київський політехнічний інститут.

— О, куди ж тут мені перед вами викладати, — насмішкувато сказав Лойчеико, — тут, напевне, професора треба.

— Нічого, обійдемося і без професора, — не звертаючи уваги на глузливий тон, відказала Соколова. Вона все ще намагалася пригадати, де саме їй довелося бачити Лойченка.

— А прізвище як ваше? — запитав партизан.

— Мене звуть Віра Михайлівна Соколова.

— Та сама?

— Тобто яка?

— Що оголошення про неї розліплено?

— Так, та сама.

— Ну, гаразд, — різко змінив тему розмови Лойченко. — Колись щось про кулемета вам чувати доводилося?

— Саме так — колись і щось, але нічого конкретно.

— Ну, значить, зараз почуєте конкретно. Оця зброя, яка перед вами на столі стоїть, називається станковий кулемет Максима…

Лойченко, вже не припускаючи жодних відхилень від теми, почав розповідь. Віра Михайлівна слухала дуже уважно, добре розуміючи взаємодію усіх частин і принцип роботи кулемета. Для неї така відносно проста машина не могла бути загадкою. Тут усе розраховано на повну ясність і безвідказиість, і кулеметникові зовсім не обов'язково мати вищу освіту. Лойченко розповідав точно, ясно, і Віра Михайлівна знову замислилася над тим, де вона його бачила, і нічого знову пригадати не змогла.

— Все! Тепер обідати будемо, — сказав Лойченко. — Наступне навчання завтра після сніданку. Хто захоче зайвий раз самостійно зібрати чи розібрати кулемета, може по обіді приходити сюди — машина тут стоятиме. Розійдись.

І, сам виконуючи свою команду, вийшов з хати. За ним до партизанської кухні потягнулися інші бійці. Віра Михайлівна пішла пообідала і, не знаючи, куди подіїп свій вільний час, знову повернулася до кулемета. Подобалася їй ця надійна, переконлива машина. Вона розуміла кулемет як складну машину, а не зброю. Вона мусила знати тут усе, до найменшого капризу механізму, вона мусила оволодіти ним так, як володіють виделкою або гребінцем.

У хаті, де стояв учбовий кулемет, після обіду нікого, крім хазяйки, не було. Дуже з того задоволена, Віра Михайлівна вся заглибилася в розбирання затвора.

А в цей час Карпо Лойченко підходив до хати, де розташувався зі своїм штабом Ковпак. Він запитав дозволу зайти, демонструючи зовсім не партизанську, а військову дисципліну, чітко доповів пре свою появу, на запрошення Ковпака сів на лаву, мить помовчав, ніби не знаючи, з чого почати, потім сказав:

— У нас в загоні, товаришу Ковпак, з'явилася одна жінка… Віра Михайлівна Соколова…

— Ну, з'явилася.

— Я хочу вам скачати… думаю, то поява її у нас не випадкова.

— І я так думаю. Тітку Килину по неї посилали.

— Тим більше. Я, як партизан, мушу вам сказати, що не вірю їй ні на ламаний грошик. А ви самі добре знаєте, як вона сюди потрапила.

— Знаю.

— Була в концтаборі, тоді гестапівка її врятувала, тоді передала документи, підписала звернення до вчених чи інженерів… Ви все це знаєте?

— Все це знаю.

— Ну і що?

— Нічого.

— Як-то нічого?

— От так — нічого.

— А я цілком переконаний, що гестапо навмисне послало її сюди і навмисне про нагороду оголосило і все, що про неї в газетах написано, — чистісінька правда.

— А от я не думаю, що все це правда, — відповів Ковпак. — Ти сам що робив би на її місці?

— Я? Застрелився б, а до гестапівки жити не пішов би.

Ковпак замислився. Було щось неприємне в словах Лойченка.

— А чого ти сам не застрелився, коли тебе в полон брали?

— Я — інша справа, я звичайний боєць… А вона не мала права з німцями працювати…

— Вона і не працювала…

— В усякому разі, товаришу Ковпак, я вас попередив, — рішуче сказав Лойченко, — я вас попередив і думаю, що ви самі скоро в справедливості моїх слів переконаєтеся.

Ковпак мовчав.

— А що гестапівці її нам підсунули, в тому я певен.

— І що ж ти пропонуєш?

— Вигнати її із загону к чортовій матері.

Ковпак знову помовчав.

— Ні, не вижену, — нарешті сказав він, — і ще одне тобі, Лойченко, хочу сказати. Дуже мені не подобається, коли хтось із партизанів, не маючи ніяких фактів, а тільки підозру, про свого товариша таке говорити наважується…

— Вона мені не товариш. Я ворога нутром чую.

— Нутром? Ну що ж, інструмент точний. Поживемо — побачимо.