Вадим Собко - Зоряні крила

— Я готова іти, — схопилася Соколова.

— А поспішати нічого, — спинив дід Котик. — Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, — повчав він лагідно, але твердо. — Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.

Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.

— Повернеться, їй уже не вперше, — лагідно заспокоював дід Котик.

І дійсно, незадовго до полудня тітка Килина повернулася. На базарі, який був у сусідньому районовому містечку, виміняла вона якийсь одяг і чоботи для Віри Михайлівни.

— Нам далекий шлях, у черевиках ноги поморозите, Вона нічого не забула, і через кілька хвилин після її повернення Віра Михайлівна виглядала вже як літня селянська молодиця, у теплій хустці і важких кирзових чоботях.

Дід обдивився її з усіх боків, строго, критично, і не знайшов до чого прискіпатися.

— Тепер вам трохи фотографію підмалювати, — підморгнув він, — і просто хоч перед гестапо гуляй, і ніхто не впізнає.

Підмалювати «фотографію» було найпростішою справою. Глянувши в маленький уламочок дзеркала, який дід не забув принести, Соколова сама себе не впізнала.

— Ну, тепер трохи підкріпимося, і в дорогу, — оголосив дід.

Хоч як хотілося Вірі Михайлівні швидше іти, але довелося підкоритися. Вони сіли до столу.

— Там, на тому базарі, вже стільки об'яв висить, що люди і не знають, кого пускати, кого ловити, — розповідала тітка Килина. — Щось, видно, не дуже німці на своє гестапо покладаються.

І хоча вона кепкувала над фашистами і жартувала, за словами її все-таки вчувалося хвилювання.

— Нічого, — заспокоїла вона саму себе, — пройдемо.

На прощання Віра Михайлівна міцно поцілувала діда Котика. Дід збентежено усміхнувся і сказав:

— Ну, Віро Михайлівно, спасибі за компанію, бажаю вам усякої удачі і усякого щастя.

Обняв Соколову, хотів перехрестити, потім передумав.

Вони вийшли з гостинної теплої хати у мороз, у снігові бурани, у віхолу. Де пішки, де на попутних машинах пробиралися на Чернігівщину, у ліси.

Так, як і казав дід, кілометрів за сто, у хатині край села якась старезна баба сказала тітці Килині, куди йти далі.

— Тепер уже недалеко.

Але весь цей довгий і важкий шлях зовсім не здавався Вірі Михайлівні важким. Вона мала мету, знала, куди йде, і це було найголовніше.

Дедалі заглиблювалися вони у ліси. Тут іти ставало все небезпечніше — німці стріляли без попередження, але зустрічалися вже не так часто. Ліс ніби охоплював, обіймав обох жінок, захищав їх від ворожого зору, приховував від пострілу.

— От ми вже і прийшли, — одного разу сказала тітка Килина, коли чимале лісове село розкинулося перед ними.

Відчуваючи, як швидко і напружено б'ється серце, зайшла Віра Михайлівна у велику хату. Зайшла і спинилася на порозі, зустрівши чийсь дуже уважний, вивчаючий, розумний погляд. На лаві біля столу, перегортаючи товстими пожовклими від тютюну пальцями якісь папери, сидів Сидір Ковпак.

Карпо Лойченко, червоноармієць однієї з оточених німцями під Києвом дивізій, опинився в загоні Ковпака пізньої осені, майже на початку бойових партизанських дій. Невисокий сорокарічний дядько, з великим круглим обличчям, він до війни був продавцем у київському «Гастрономі»; на війну потрапив, тільки-но було оголошено мобілізацію, в оточенні зумів уникнути концентраційного табору, якийсь час посидів удома, потім зрозумів, що тут переховатися не вдасться, і подався до партизанів.

Людей з такими біографіями у ковпаківському загоні було багато, і нічого підозрілого вони не викликали. Воював Лойченко відважно, чесно, і ніхто не здивувався, побачивши його на чолі партизанського підрозділу. Ковпак не раз бачив його в бою і відзначив особливе вміння стріляти з кулемета.

— Будеш партизанів цій справі вчити, — наказав Ковпак.

І Лойченко сумлінно виконував наказ. Весь свій вільний час він проводив біля кулемета, навчаючи партизанів володіти цією нехитрою зброєю. Через кілька днів після приходу в партизанський загін і Віра Михайлівна Соколова з'явилася в хаті, де провадив навчання Карпо. Вона глянула на Лойченка, і їй здалося знайомим обросле негустою бородою обличчя партизана. Карпо теж уважно глянув на Соколову, на мить навіть замислився, потім повільно запитав: