Вадим Собко - Зоряні крила

Берг слухала мовчки, явно зацікавлено, і її очі світилися, ніби взнавала вона в ці хвилини щось надзвичайно важливе для неї самої.

Вона навіть насмілилася додати кілька слів про те, як це, мабуть, приємно бачити свої ініціали на машині. Потім несподівано просто запитала, чи буде на крейсері стояти ім'я Крайнєва.

Марина здригнулася, замовкла і вже до самого дому не сказала більше ні слова.

Ніч встає над Києвом, над заводом, над цілим світом. Яскраво світять над цехами великі ліхтарі. Ясніше чутно майже непомітне вдень чахкання пари. Тихше стало між цехами на широкому заводському дворі. Позаходили в депо маленькі паровозики, тільки коли-не-коли проїде по асфальту електрокар і зникне у широких, ясно освітлених воротах. Завод працює ритмічно, напружено, в три зміни.

В лабораторії по кабінетах і довгих коридорах темрява. Тільки в кімнаті Ганни всі вікна яскраво освітлені і дивляться в темряву на заводське подвір'я, як насторожені невсипущі очі. Вже дуже пізно. Вже давно минула перша година, але ні Ганна, ні Яринка і не думають іти додому. Вони сидять перед столом і слідкують за потоками рідини в колбах, слідкують за тим, як, витискувана газом, вона переливається з колби в колбу і в кожній залишається на дні невеликий згусточок.

Вони по черзі беруть колбу за колбою, уважно збирають цей темний осадок. Потім роблять аналіз і щоразу мовчки, записавши результат до зошита, викидають геть одержану речовину. Це все не те. Це все не сходиться в самій основі, а не одержавши первісних учасників реакції, не можна переходити до останніх робіт, до одержання самої вибухової речовини.

Нарешті бурхливе виділення газів припинилося. Рідина перестала переливатися по довгих трубочках. Реакція закінчилася.

— Ми робимо якусь дивовижну роботу, — роздратовано сказала Ганна. — Самі не знаємо, власне кажучи, чого шукаємо. Коробов міг помилитися в записі або просто не дописати реакції, а ми зараз б'ємося хтозна чого і що.

Яринка глянула на Ганну уважно, ніби не пізнаючи її чи дивуючись, як це може завжди така спокійна Ганна сердитися і хвилюватися.

— Треба знову повторити усе спочатку, — втомлено сказала дівчина. — Ми вже ходимо зовсім близько від істини. Треба повторити ще і ще раз, може, точніше відважувати дози речовини, а повторювати треба. Я знаю, що ми йдемо правильно.

— І щоразу заходимо на якісь манівці, так що і зрозуміти не можемо, куди зайшли.

Яринка не відповіла нічого. Вона пересіла до столика, де стояла аналітична вага, і знову почала відважувати і відміряти реактиви для повторення досліду.

— Треба щось змінити, — сказала Ганна. — Не можна ж продовжувати весь час робити одне і те ж.

Яринка промовчала. Вона і сама не розуміла, що примушує її так точно наслідувати Коробова, так точно повторювати його роботу. Відчувала тільки, що істина саме тут, що Коробов ні в чому не помилявся. А сила невідомої вибухової речовини варта була того, щоб над винайденням цієї речовини попрацювати. Змінювати зараз дівчина нічого не хотіла. Треба було випробувати всі можливості, перевірити все винайдене Коробовим і тільки тоді переходити до нового.

Ганна взялася зливати й зсипати до першої колби начисто вимитого приладу відважені речовини. Вона дивилася, як піниться і потім закипає темна рідина, і подумала, що зараз у них теж, мабуть, нічого не вийде, а наступного разу треба буде не зразу змішувати реактиви, а невеличкими порціями, не допускаючи закипання.

Яринка теж дивилася на велику прозору колбу і несподівано побачила, як там, десь всередині, на прозорому склі з'явилося усміхнене обличчя інженера Орленка. Усміхнулася до нього і міцно протерла кулачком очі. Марення зникло. Це, мабуть, від втоми.

Скоро вже буде готовий компресор, скоро треба приступати до остаточних реакцій, а в них же ще нічого не готово. Це ж просто ганьба.

Реакція починається знову, знову помалу рухається по прозорих трубочках темна рідина. Яринка слідкує за нею уважно і напружено, хоч це і зовсім неважливо. Все одно — дивись не дивись, а тільки аналіз може сказати, правильними чи помилковими шляхами йдуть подруги.

В колбах, у прозорій рідині з'являються перші згустки. Ганна починає аналізи. Це все повторення минулого, вже знайомого. Ганна веде свою роботу майже механічно, вже навіть не сподіваючись на щось нове. Вона акуратно записує у зошит результат кожного аналізу — це все може ще придатися. Від цього досліду вже не доводиться чекати нічого нового.