Вадим Собко - Зоряні крила

— Ну що ж, будемо починати, — трохи зміненим голосом сказала Ганна.

Яринка відчула, що хвилюється з кожною миттю все дужче і дужче. Вона навіть не могла говорити від хвилювання, а тільки мовчки кивнула головою.

Ганна ще якийсь час почекала, ніби перевіряючи у думках, чи все зроблено і розраховано, чи все приготовлено на маленькому столі, який стоїть під самою стіною.

Але перевіряти вже більше нічого. Треба починати роботу. Яринка взяла у руки блискучу бомбу з насипаними всередину реактивами і повернула її отвором догори. Ганна швидким рухом влила туди заздалегідь приготовлену азотну кислоту. В бомбі щось зашипіло, і над отвором з'явився ледве помітний димок. Тоді, вже поспішаючи, намагаючись не згаяти жодної секунди, вони поставили бомбу на місце і міцно затягли гайки, які з'єднували її горло з компресором. Яринка перевірила гайки, які затягала Ганна, — та в свою чергу перевірила роботу подруги.

Яринка натисла кнопку вимикача, і десь унизу загули мотори. Компресор паче ожив, ніби заворушився, хоч жодного руху зовні не було видно. Тільки чути було ледве помітне здригання, тільки відчувався рух десь всередині машини. На великому білому циферблаті манометра швидко заворушилася, полізла вгору довга стрілка. Ганна слідкувала за нею, помалу пересуваючи ручку регулятора. Стрілка дійшла до чотирьохсот, і рука Ганни завмерла. Тиск мусив залишатися десь на цьому рівні.

Тепер треба було чекати. Довгих дві години напруженого чекання і невідомості. Нікому по видимі процеси відбуватимуться за цеп час у сталевій бомбі. Вона навіть може несподівано вибухнути, і від цього трохи страшно, і холодок лізе десь поза шкірою.

Хвилини тягнуться помалу-помалу. Тихо, ніби присипляючи, монотонно гудуть мотори. На білому циферблаті дрібно тремтить довга стрілка. Ганна слідкує за нею невідступно.

А Яринка часто поглядає на балони з азотом. Їй чомусь здається, що газу нестане, хоч дівчина напевне знає, що все розраховано заздалегідь з великим запасом. Як же вони довго тягнуться, ці сто двадцять хвилин.

У низькій кімнаті напружене мовчання. В обох подруг таке враження, ніби ось зараз щось мусить трапитися, щось небачене і незвичайне. Але нічого не трапляється, а від такого напруженого чекання тільки ледве помітно починає ломити у скронях.

— Ми з тобою такі мовчазні і печальні, ніби в нас хтозна-яке нещастя сталося, — пробує пожартувати Яринка, але Ганна не відповідає.

Навіть розмовляти якось не хочеться. Всі думки зайняті тільки одним — як працюють мотори і компресор, що робиться там, у бомбі. Всі почуття загострено до краю. Коли трохи дужчає струм у мережі і мотори починають гудіти сильніше, Ганна і Яринка здригаються.

Але ось і вони минають, ці дві довжелезні години. Замовкають мотори, і тоді надзвичайна тиша запановує у кімнаті. Тільки чути, як з ледве помітним сичанням із бомби повертається знову у балони залишок азоту. Стрілка на манометрі помалу опускається до нуля.

Яринка знімає блискучу бомбу, підносить її до столу і над великим, чисто витертим склом перевертає її горлом донизу. На скло помалу висипається темний сизуватий порошок.

Подруги дивляться на нього, як зачаровані. Так триває лише мить. Потім вони переносять свої здобутки нагору, в лабораторію. Тут треба усе перевірити, все проаналізувати.

Яринка нервує, поспішає. Їй хочеться швидше усе взнати, в усьому переконатися. Спочатку Ганна теж хвилюється і нервує, але несподівано бере себе в руки й говорить:

— Зараз ми замкнемо все це у вибухову камеру, де на нього дійсно ніщо не зможе вплинути, а собі залишимо тільки малесеньку часточку для аналізів, бо, я тобі признаюсь одверто, мені страшно.

І Ярина мовчки погоджується з нею, хоч і не хотілося б марнувати часу на пересипання і переховування цього сизого, майже сріблястого порошку.

І вони ховають у вибухову камеру, де не страшний найсильніший вибух, весь порошок, зсипаний у невеличку колбу. На столі у пробірках залишається лише по кілька зерняток.

Це вже пізня ніч. Тиша і темрява стоїть над світом.

На сході ледве помітно починає голубіти небо — вже скоро почнеться світанок.

— Так, — говорить Ганна, закінчуючи аналіз, — все сходиться з записами Коробова. Значить, оце вона і є, та сама таємнича речовина.

І Ганна дивиться на пробірки, ніби намагаючись побачити там щось надзвичайне.

Вони беруться до роботи. У маленькій вибуховій камері намагаються вони одержати вибух нової речовини. Вони пробують вогонь і детонацію, вони пробують сірчану кислоту і гримучу ртуть. Але кислота тихо шипить, геть розкладаючи речовину, вогонь не впливає зовсім, навіть дуже високі температури не змінюють сіруватого відтінку зернят, запали гримучої ртуті вибухають самі і не викликають більше ніякого вибуху.