Василь Сичевський - Чорний лабіринт

В цей час мов вихор вулицею пролетів арештантський фургон, який всі тут називали «зеленою міною». За фургоном на відстані з півкілометра, сяючи лаком, мчав розкішний «мерседес». Під'їхавши несподівано до лотка, «мерседес» зупинився.

— Його шукають, а він, бачите, де розгулює.

Хлопець оглянувся і побачив Дайна. Зустріч була зовсім несподівана. Андрій не встиг отямитись, як двоє здоровенних поліцаїв накинулися на нього.

— Мені треба в табір. У замок Торнау, — спробував пояснити хлопець.

— В машину! — Очі Дайна спалахнули люттю. Поліцаї, мов кліщами, схопили Андрія за руки і через якусь мить він уже сидів між ними на задньому сидінні «мерседеса».

— Куди ви мене везете?

— Приїдемо — побачиш, — кинув через плече Дайн. Машина зірвалася з місця. За містечком несподівано повз «мерседес» майнув «вілліс» з червоним прапорцем на капоті. То поспішали в Зальцкаммергут офіцери радянської комісії по репатріації.

Під камінним склепінням блимає вогник електричної лампочки. «Що зараз? День чи ніч?» — проноситься в голові Андрія. Він важко підводиться з підлоги. Учора в караулці били довго, із смаком. Пан Рябчук зігнав на ньому всю свою лють. «Ти в мене заговориш!» Його верескливий голос ще й досі лящить у вухах. Та Андрій не сказав йому нічого, не обмовився жодним словом про той гестапівський архів, що лежить на дні гірського озера.

Стояти важко, тремтять, підгинаються ноги. Страх вовкулакою позирає з темних кутків підземелля. Андрій обперся ліктем об руду, поїдену цвіллю стіну. Надсилу проковтнув загуслу слину. Від катувань і голоду хлопець зовсім ослаб, ледве переводив подих.

Якісь подряпини на стіні привернули його увагу. Придивився — напис: «Боже, дай силу, пошли терпіння…» Слова перекреслені навхрест і вище: «Стисни кулак!»

Ліворуч, майже біля ліктя, — нотні лінії, на місці скрипичного ключа — серп і молот, а на лінійках ноти — фа, сі бемоль і перша фраза «Інтернаціоналу»: «Повстаньте, гнані і голодні…» І трохи нижче:

«Хай живе наша Радянська Батьківщина! Вмираю комуністом! Ф. Крайніченко».

— Федір! — прошепотів хлопець. Тепер йому було зрозуміло, чому американці вхопилися за нього: Федір Крайніченко загинув, не відкривши їм таємниці Топліцзее. Згадалися слова бородатого солдата, сказані там, у теплушці. «Чистий, як сльоза чистий чоловік…» — А я не вірив йому.

За дверима почувся кашель. Хтось ішов коридором, гупаючи об підлогу кованими черевиками. Андрій тричі ударив кулаком у двері.

— Ей, ти там, не дурій!

«Це Шпинь, — майнула думка, — його голос…» Грицько вчора кидався на нього, мов лютий звір. Уже й Дайн-Рябчук стомився, а той все ще садив кулаками, черевиками, лупцював по спині шомполом. «Вислужується, гад!» Андрій одійшов до стіни.

Несподівано грюкнув у дверях засув. Хлопець здригнувся. В прочинені двері Грицько жбурнув буханець хліба.

— Їж, та гляди не вдавися, — кинув, зачиняючи двері.

Андрій підняв з підлоги ще теплу хлібину. Він ніяк не міг зрозуміти, чого це раптом його вирішили нагодувати. Однак духмяні пахощі свіжого хліба змішали думки. Голод брав своє. Андрій відломив шматок і вп'явся в нього зубами.

Хліб видався трохи солонкуватий, але смачний до нестями. Хлопець ковтав його, майже не розжовуючи. Та швидко відчув, що хліб солоний, немов ропа. Перестав їсти, але було вже пізно. В животі пекло, неначе хто вкинув туди совок жару. Андрій заметався по камері, кинувся до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами.

— Води!

Ніхто не озивався.

— Води! Дай води, сволота! Води! Води! — Кричав, немов його пекли розпеченим залізом. Крик не затихав ні на хвилину.

Шпинь спочатку посміхався. Навіть заглянув у вічко окованих залізом дверей, об які билося в нелюдських муках тіло Андрія Гаркуші. Та незабаром той крик почав шарпати йому нерви. Він одійшов у кінець коридора, сів на стілець. Не всидів. Кинувся до караулки, схопив графин з водою і почав жадібно пити. Вода лилася йому по підборіддю, по шиї, стікала на куртку. Він усе пив і пив, поки не побачив дна. А в коридорі нелюдський крик розбивав стіни.

— Води! Води! Води!

— Пий! — вода у склянці іскриться, немов живе срібло.

Дайн-Рябчук тиче склянкою в порепані, вкриті смагою губи. Андрій мовчить. До болю стискає кулаки. За вікном шумлять осінні тополі, а за ними ген-ген по долині синіє місто.

— Героя строїш! Затявся… А від тебе вимагають дрібницю. Скажи, де заховано архів, і ти вільний. Мовчиш? Мрієш про геройську смерть! Але смерті не буде. Буде життя, довге, немилосердне, страшніше за смерть. І ніхто не згадає про тебе ні добром, ні злом…