Василь Сичевський - Чорний лабіринт

Комендант ніяк не розумів косих поглядів і жестикуляції Дайна. Він був певен, що Федір агент «Сі-Ай-Сі», а коли трохи й перегинає, то, може, так і треба.

— Діпістська політика американців — це жахливий злочин. Шантажем і терором людей заганяють у табори переміщених. У цивілізованій Європі полюють на людей, як у чорній Африці. Чесних людей кидають у в'язниці і підгодовують тих, хто був кривавими руками фашизму. Зраду своєму народові, Батьківщині величають чеснотою, а чесність зрадою!

— Досить!

— Чули!

— Кінчай агітатора! — закричали від ганку.

— Ти заплатиш мені за це, — просичав над вухом Дайн. Але Федір не звернув на ті слова уваги.

— Складіть списки усіх, хто бажає повернутись на Батьківщину, і передайте їх офіцерам радянської комісії по репатріації, які будуть тут через кілька днів. Вони вже у Мюнхені. Чекайте на них, товариші! Вони знають про вас!

— Давай зараз!

— Сили немає чекати!

— Записуй!

— Бий червонопузих! — загорлав якийсь здоровенний телепень і почав проштовхуватись до тераси. За ним кинулися «хлопчики» Дайна. — Кінчай комісара!

На терасу полетіли дрючки, каміння. Натовп сколихнувся. Нервова хвиля прокотилася його могутнім тілом і притисла крикунів разом з поліцаями до стіни комендатури.

— Тихше, товариші! — сильний голос злетів над натовпом і перервав галас. Білявий хлопчина з гітарою в руках видряпався на терасу. Поліцаї хапали його за ноги, намагаючись одірвати від поручнів, але марно, він одбивався і кричав у натовп:

— Кожен день ми вимагаємо відправите нас додому, а нам надівають сталеві браслети і кидають у карцер! Товариші! Вони лякають нас Сибіром, але нехай краще Сибір, ніж оці «санаторії»!

Несподівано від ганку хтось жбурнув камінь. Хлопець схопився за голову, втратив рівновагу і полетів у натовп.

— Кінчайте цю комедію! — закричав на коменданта Дайн. — Де ваша поліція? Розженіть натовп!

Комендант, білий мов стіна, вискочив на поручні тераси.

— Розійдись! Списки складатимуться в бараках!

Дайн штовхнув ногою двері, що вели з тераси в приміщення комендатури.

— Заходь сюди, — наказав Крайніченку.

Федір підняв руку. Розбурханий натовп притих.

— Нехай щастить вам, товариші! — гукнув щосили і пішов з тераси.

В кімнаті Дайн налетів на нього, мов дикий кабан.

— Ти що ж це, гратися зі мною надумав, падлюка?

Федір стояв блідий.

— Вам давно слід було змінити професію, пане Рябчук.

Дайн вихопив з кишені пістолет.

— Я застрелю тебе, як собаку!

— Ні, я помру, як людина. Я чесно прожив життя. Я пізнав щастя, про яке ти, іудо, навіть не маєш уяви. Усе, що я міг зробити, я зробив. Жаль, не зумів більшого…

До кімнати влетів комендант. Крайніченко повернувся до нього.

— Руки! — закричав не своїм голосом Дайн.

Опір був безглуздий — пістолет Дайна уперся в спину. Сталеві браслетки клацнули, замикаючись на руках Крайніченка.

Автобус зупинився біля готелю на центральній вулиці Зальцкаммергута.

— Кінцева зупинка! Повертаємо на Мюнхен, — старик кондуктор зняв кашкета і витер строкатою хустинкою спітнілого лоба.

— Скажіть, як пройти до замка Торнау? — запитав Андрій.

— В кінець вулиці і ліворуч. Там дорога.

Хлопець вийшов з автобуса і зупинився. Над ним гудів вмонтований у вікно вентилятор, витягаючи з кухні ресторану смачні пахощі. Андрій намацав у кишені гроші. Йому страшенно хотілося їсти. «Зайду». Проте ресторан було зачинено на перерву. Крізь скляні двері хлопець бачив кельнерів, що протирали столи, готуючись прийняти вечірніх гостей. «Пошукаю, може, де який гаштет є поблизу». Він пішов тротуаром, роздивляючись вивіски. Весною вони десь тут обідали в гаштеті. Андрій пригадав і «землячка», який щедро частував їх вином.

Думаючи про Дайна, хлопець відчув себе недобре. З цим чоловіком Андрій пов'язував чи не все лихо, якого він зазнав після закінчення війни. «Мов кліщ, причепиться до тебе — не відірвеш. Але чорт з ним, тепер він мене вже не дістане. Скоро приїдуть радянські офіцери і — додому».

Настрій одразу піднявся. Через день-другий вони з хлопцями під'їжджатимуть до радянського кордону. Згадка про зустріч з рідною землею радісним хвилюванням наповнила душу.

Вулиця жила розміреним млявим життям. У вітрині перукарні|і немов символізуючи емблему містечка, куняли два ледачі коти. Мружились на сонці, сито потягалися, не звертаючи уваги на кудлате цуценя, що шкірилось на них, здираючись важкими лапами на скло. Кілька чоловік смоктали пиво біля бочки, яку хазяїн виставив на тротуар. Товстий, у клейончатому фартусі німець ліниво котив по вулиці тачку з помідорами. На розі біля аптеки стояв лоток. Якась молодичка продавала бутерброди. Тоненькі скибочки хліба були покриті прозорою, немов слюда, плівкою швейцарського сиру. Андрій вийняв гроші.