Василь Сичевський - Чорний лабіринт

Він розреготався:

— На шиї у Керка!

— Погань, — прошепотіла Ютта і вийшла.

Широкі сходи, що вели на третій поверх, здалися їй нескінченними. В голові гуло, очі застеляв туман. Крізь нього все ясніше проступали риси, такі знайомі, рідні, найкращі в світі. «Ютті, кохана Ютті. Я повернусь…» Він повернувся. Але вона все забула. Запекло вогнем серце від нелюдського болю, пекельної муки, і не було сили стримати сліз. Похилилася на поручні. Глянула в глибокий колодязь між сходами. На його дні, розграфленому квадратами плит, стояв швейцар. Згори він був схожий на цвях, забитий по саму головку в рожевий мармур.

«Перехилитись, врізатись поруч із тим гвіздком, і кінець».

З четвертого поверху спускалася п'яна компанія. Ютта кинулась до дверей своєї кімнати. Руки тремтіли, ключ ніяк не хотів потрапляти в шпарину замка. Компанія проходила повз неї. Якісь розмальовані жінки деренчали сміхом, ніби перекидалися порожніми бляшанками, чоловіки муркотіли, мов ситі коти. Несподівано хтось зупинився біля неї. Дихнув у вухо горілчаним перегаром.

— Їдьмо кататися, кізонько, не пожалкуєш.

— Мені їхати нікуди. Я вже приїхала!

Вугруватий офіцерик прилип, мов п'явка. Штурхонула ліктем у груди, вислизнула з бридких обіймів.

— Боб, кинь її, — крикнув хтось із компанії, що галасувала вже десь на другому поверсі. Буре, вугрувате лице офіцерика ошкірилось жовтими зубами.

— Досить маніритись, їдьмо…

Насилу вирвалась, вскочила до кімнати. Грюкнула дверима перед його носом.

— Не хочеш! — брудна лайка рапірами шпигала крізь двері. Стояла немов на хресті розп'ята.

Дайн-Рябчук рвонув двері до кімнати, але там уже не було ні Федора, ні Андрія.

— Не виходили? — запитав, вискочивши до вестибюля.

— Ні, сер. На вулицю ніхто не виходив, — запевнив швейцар. — Ваш «гість» припалив і пішов на другий поверх.

Стрибаючи через три східці, Рябчук побіг до кімнати Крайніченка. Двері виявились замкнутими.

— Ви вдома?

— Ні, поки що в гостях.

Дайн полегшено зітхнув. Голос Крайніченка його трохи заспокоїв.

— Відчиніть.

— Сплю я, пане Рябчук.

— Відчиніть, справа серйозна. — Стояв, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, і коли Федір прочинив двері, прожогом ускочив до кімнати.

— А де той?

— Пішов.

— Як пішов?

— Отак. Встав і пішов.

— А ви ж куди дивилися?

— Дозвольте нагадати вам, що ніяких прохань відносно хлопця особисто я від вас не чув.

— А куди ж він пішов, шляк би його трафив?

— Не знаю. Однак він щось говорив про Зальцкаммергут. Здається, мав намір повернутися до табору.

— Ви напевне знаєте? Він пішов до замка?

— Принаймні я радив йому зробити саме так.

Дайн налив у склянку содової.

— А віскі у вас є?

— Не тримаю.

Крайніченко сів на розібрану вже постіль. Вийняв сигарети. Тим часом Дайн із склянкою в руках вмощувався в крісло так ретельно, ніби збирався просидіти тут до ранку.

— В Зальцкаммергут, кажете? Це добре. До речі, вам теж доведеться туди їхати. І не пізніше як завтра. Дуже делікатну справу вирішив доручити вам містер Керк. Звичайно, не обійшлося без моєї рекомендації. Станете мільйонером — не забудьте, що і я колись робив вам послуги, — він засміявся сухим надтріснутим сміхом. Хитрі оченята так і прилипли до співбесідника.

Федір насторожився.

— Цікаво. Може, скажете для чого?

— Про делікатні справи містер Керк воліє говорити сам. Просив попередити, що завтра пранці завітає до вас, — Дайн хизувався своєю обізнаністю. — Але, звичайно, дещо можу сказати і я. Завтра ви виступите нібито як представник радянської комісії по репатріації у замку Торнау. Треба зробити так, щоб переміщенці відмовилися повертатися додому.

— Це все?

— Вам мало? — Тепер Дайн реготав щиро. — Раджу вам — не думайте про більше. Моліть бога, щоб Всевишній допоміг вам виконати хоча б це.

— Ну що ж, постараюсь це зробити гак, щоб містер Керк був задоволений. Дякую і вам, пане Рябчук. Вибачаюсь, але вже пізно. Час відпочивати.

Дайн підвівся з крісла, поставив на тумбочку склянку з содовою і попрямував до виходу.

— Не дуже ввічливо, зате відверто, — буркнув, прямуючи до дверей. — На добраніч, пане Крайніченко. Радий, що ви вже дещо зрозуміли. Щиро зичу вам успіху.

Федір клацнув вимикачем, світло в кімнаті погасло. В отворі дверей постать Рябчука нараз перетворилась на плоский силует.

Крайніченко повернув у замку ключ і підійшов до ліжка, однак спати і не думав. Знайшов на тумбочці запальничку, припалив сигарету і довго дивився на червону цятку вогника. Потім підійшов до вікна. Тут було більше повітря і вільніше думалось. А подумати Крайніченкові було про що. Минуло лише дві доби, як він повернувся до Мюнхена. Події на березі Топліцзее несподівано розв'язали йому руки. Керк, здається, повірив у його «лояльність» і навіть не запакував знову на віллу. Тут, в «Сен-Готарді», він користується деякою свободою. «Ну що ж, це непогано, нехай і далі думає, що прибрав мене до рук. А тим часом я зв'яжуся з представниками комісії».