Василь Сичевський - Чорний лабіринт

Чи міг я знати, що прямо, з тюрми потраплю в «гості» до шефа мюнхенського «Сі-Ай-Сі» містера Керка, що три місяці мене триматимуть на віллі за високими мурами, обплетеними дротами високої напруги, під охороною цілого взводу військової поліції, тільки для того, щоб вивідати у мене, де заховано гестапівський архів.

Крайніченко детально розповів про фальшивку, з допомогою якої Керк намагається наступити йому на горло. Не вмовчав і про репресування батька радянськими органами безпеки, про що свого часу не говорив навіть друзям по попільній роботі. Довго і детально розказував Федір про те, як вони з Андрієм стали свідками трагедії біля старого туристяка. Згадав і останні слова Густава Кьоніга. Проте коли почав розповідати, де заховано гестапівський архів, Тегарт спинив його.

— Зажди, Тодоре, ти все обміркував?

— Так, друже, я все зважив і хочу, щоб ти знав… усе. Можливо, ми бачимось востаннє. Я вірю тобі, тому і прийшов саме до тебе. Ти комуніст, Тегарт. На дні озера Топліцзее картотека закордонної агентури фашистської розвідки. Потрапивши до рук джентльменів із «Сі-Ай-Сі», ця агентура одразу почне діяти, знову підніме голову фашистська гадина. Ця наволоч служитиме кожному, хто платитиме гроші. Хіба ми впевнені в тому, що десь у Техасі чи в Оклахомі американські мілітаристи не відгодовують свого Гітлера? На власній шкурі ти вже скуштував їхньої хваленої «демократії».

— Чого ти хочеш від мене? — запитав Тегарт.

— Підтримки, поради, нарешті, допомоги, — гаряче заговорив Федір.

— Як я можу тобі допомогти?

— Ти мусиш піти в «Континенталь» і розповісти радянським офіцерам все, про що я тільки-но говорив з тобою.

— Добре, я зроблю це. Але чому ти не підеш туди сам?

— Готель блокований бандерівською поліцією з Ляйму. Якщо мене схоплять, справа провалиться. А ти німець, вони не звернуть на тебе уваги.

— Можливо, ти маєш рацію, але ж…

— Ох, Вольфе, коли б ти знав, як моє серце рветься додому. Там на мене чекає дружина, син. Вони сняться мені кожної ночі. Ти розумієш, друже…

— Розумію, — промовив Тегарт, і очі його потепліли.

— Фальшивки Керка мені не страшні. Совість моя чиста. Я тобі по честі скажу, коли про архів стане відомо нашим, коли ті хлопці, що заховані від радянської комісії в замку Торнау, повернуться додому, я вважатиму, що виконав свій обов'язок. А поки це не так, я буду останнім мерзотником, якщо кину напризволяще півтори тисячі юнаків. Містер Керк посилає мене завтра до них у Зальц нібито як представника радянської комісії по репатріації. І я поїду. Вони молоді, Вольфе. І ніхто не сміє ламати їхнє життя. Звичайно, можна було б вигадані якісь мотиви, пересидіти у тебе, але як не крути — це підлість. Ти віриш мені?

— Вірю, Тодоре, — тихо промовив Вольф. — Ти не хвилюйся, я зроблю все, як ти просиш. Там, у комісії, я скажу і про тебе. Скажу, щоб не зважали на американські фальшивки. До речі, про тебе може розказати Макс…

— Дід! Він живий? — стрепенувся Крайніченко.

— Він поїхав додому з партією радянських військовополонених, що прийшли до Мюнхена разом з нами. Ми згадували про тебе. Макс розумний і щирий товариш.

— Спасибі, Вольфе. Це ти порадував мене. Ну, бувай здоров. Вже час мені.

— Зажди. Тут до нас увечері заходив Андре. Про тебе він говорив якось непевно, але тепер я розумію його. Він просто не все знає. Хлопець теж просив мене піти до «Континенталю». Навіть листа залишив. Ти зажди, я зараз винесу його, почитаєш, можливо, в ньому є щось і про тебе. Згарячу хлопець і наплутати міг.

Незабаром Тегарт повернувся з папірцем у руках. Федір розгорнув його і, підійшовши ближче до вікна, прочитав:

«Товариші! Тієї ночі, коли ви прибули у Мюнхен, американці вивезли наш табір із Ляйму. Близько півтори тисячі юнаків заховали од вас у замку Торнау поблизу Зальцкаммергута. Нас обдурюють, залякують, агітують їхати куди завгодно, тільки не додому. Я спробував пробитись до вас у «Континенталь» і ледве не поплатився за те життям. Повертаюсь до табору з надією, що ви скоро приїдете туди. Поспішайте, товариші! Просимо вас, як братів рідних. Не дайте загинути! Допоможіть повернутись на Батьківщину.

Андрій Гаркуша ».

— Ні, Вольфе, тут усе правильно сказано…

Вони попрощалися коло хвіртки. Старий Вольф ще довго стояв біля паркана, спершись на штахети, а коли повернув до будинку, на порозі його зустрів Віллі. Кліпаючи сонними очицями, хлопчина запитав:

— Тату, хто це приходив?

— Клаус…