Василь Сичевський - Чорний лабіринт

— Не ображайся. Я не про тебе. Я так.

— Ти краще подумала б, як житимеш.

— Не хочу думати.

— Даремно. Не вік же сидітимеш…

— У тебе на шиї? Ти це хотів сказати?

— Мене цікавить, як ти уявляєш своє майбутнє? Дівчата в твоєму віці…

— Виходять заміж. А я не хочу.

— Ти сама не знаєш, чого хочеш.

— Ні, знаю. Я чекаю свого принца, — задумливо промовила Ютта. — Він обов'язково прийде і повезе мене в щасливу землю на кораблі з червоними вітрилами. Не віриш? Тоді ти ще не п'яний. Випий і все зрозумієш.

Налила чарку по вінця і довго дивилася, як виграє на ній промінь від плафона. Дайн одійшов до вікна. Заклав руки за спину.

— Вітер у тебе в голові. Солідні люди пропонують тобі…

— Стати коханкою?

— Тобі пропонують роботу! Де ти заробиш такі гроші?

— Поки що я не продаюсь, — Ютта спила з чарки тремтливий вершечок. — Так і передай Керку.

— Дурненька. Містер Керк має серйозні наміри…

Ютта пирснула сміхом.

— Ти забув, скільки йому років.

— Яке це має значення. У нього гроші, а після його смерті… Якого захочеш, той і твій. Гроші — воля. Ти повинна це знати, ти вже доросла. Крізь рожеві окуляри кохання на світ дивляться лише дурні. Думаєш, вічно буде краса і молодість? Ні, вічного нема нічого. Ще рік тому я був значно багатший. В Афінах мав два готелі, ресторани, мебльовані кімнати…

— З дівчатками для панів офіцерів, — вирвалось у Ютти.

— Це теж бізнес, і нічого колоти мені очі. В Афінах я жив як бог, і все пропало. А хіба я певен, що завтра все оце не полетить до дідька? Що тоді робитимеш ти?

— Піду коханкою до Керка.

— Смієшся. А може трапитися, що й на панель…

— Досить! — крикнула Ютта. — Я давно знаю, що ти дивишся на мене, як на товар. Усе покупців шукаєш! То був Геро, тепер Керк. Хто дорожче заплатить. І це мій батько? Ні, ти не батько мені.

— Справді, мабуть, пора тобі знати… — Дайн отямився, але було вже пізно.

— Кажи! Чого ти замовк? — Ютта встала, стисла в руці пляшку.

— Я ніколи не був твоїм батьком. Твій батько… Герберт фон Глевіц. Сабіна нагуляла…

— Замовкни! — Ютта замахнулась пляшкою.

Дайн одскочив до дверей.

— Ти повинна дякувати… Я…

Пляшка пролетіла над його головою, вдарилась об одвірок і розлетілась на скалки. Бурі патьоки розповзлися стіною. Ютта упала в крісло. Біль роздирав їй душу. Образа, сором схопили за горло. «Він розмовляє зі мною, як з продажною тварюкою». Вона знала, що дійде до цього. З кожним днем життя дедалі більше засмоктувало її у багно безчестя. Втративши Манфреда, дівчина втратила під ногами землю. Мати. Хіба не вона штовхала її в обійми Геро? Словом не обмовилась. Фон Глевіц її батько. Жодного разу в житті він не глянув на Ютту лагідно. В голові дівчини все змішалось, прошуміло віхолою, обпекло душу. Порожнеча, самотність, бруд. «Це доля карає мене за мою невірність. Нікому не потрібна, нікому».

Дайн чекав, поки вона заспокоїться.

— Даремно хвилюєшся. Обкрутиш Керка — станеш господинею. Поїдеш у Штати, там з грошима — рай. Що ти бачила? Об'їдки з панського столу! Керк покаже тобі світ, дасть справжнє життя. Через рік другий забудеш свого сліпого Ромео.

Ютта зірвалася з крісла. Схопила важкий мармуровий прес і жбурнула його в Дайна. Той ледве встиг одхилитися.

— Ти що, сказилася?

— Це ви всі тут скажені собаки, іуди, наволоч!

— Ти як розмовляєш?!

— Не буду більше мовчати! Я знаю всі ваші брудні махінації, всі ваші мокрі, підлі діла! Я кричатиму на всіх перехрестях! Я розкажу всім, скільки людей ви з Керком погубили в катівнях, скільки душ продали в рабство на ртутні копальні Аргентіни, Чілі, Австралії. Скільки завербували в розвідшколи. Думаєш, я не знаю про твої діла з Венцелем, не знаю, хто убив тих американських солдатів, грабував склади, обливав бензином трупи діпістів? Я знаю все!

— Проклята! Я навчу тебе тримати язика! — у два скоки Дайн опинився біля дівчини і з розмаху вдарив її в обличчя.

— Бий! Все одно не мовчатиму!

— Тобі що, життя набридло?

— Я не можу більше. Я задихаюся од підлоти, — вона вже не кричала. Говорила так, ніби раптом пізнала якусь вищу мудрість, збагнула істину, яку так довго шукала. Фатальна рішучість з'явилася в її голосі, проступила гарячковим блиском в очах. — Не можу. Остогидло, — кинулася до дверей.

— Май на увазі, хоч слово де скажеш — напікай на себе!

Вже біля порога зупинилася, звела на нього сухі, сповнені презирства очі.

— Запам'ятай. Я не піду на панель. Я повішусь. Чуєш? Повішусь!