Ігор Недоля - Скарб Зеленого Байраку

— Володимире Петровичу, я візьму книгу й перепишу записи побратимів. Записи за змістом інколи повторюються, інколи події подаються непослідовно. Я все це постараюся систематизувати, щоб був один текст, тоді ним легше буде користуватися, — запропонувала Оксана.

— Що ж, слушно, — схвально мовив професор. — Коли закінчите роботу, виступите на семінарі. Тільки не відкладайте надовго. Треба розібратися як слід у записах польською та арабською мовами.

— Добре. Я вже розпочала роботу, розбила оповідь на розділи.

— Гаразд, робіть як зручніше.

За тиждень на черговому семінарі Оксана розповіла про свою роботу і прочитала записи козаків-побратимів.

«Тепер я зостався сам. Побратим лежить на дні байраку. Коней я відпустив, їх сховали трави Дикого Поля. Скоро смерть, але я не боюсь її. Вірю, що для людей ми не помремо. Люди пам’ятатимуть наші діла, а написане розповість нашими словами про все, хоч, може, мине багато років, перш ніж знайдуть цю книгу.

Ти, незнайомий мені, розгорни книгу на сторінці сто першій. Прочитай і запам’ятай те, що ми оповіли, потім розкажи людям про страшний час, свідками якого ми були.

Нам не пощастило записати все, що ми бачили й робили. Побратима вбито, смерть стоїть поряд і чигає на мене. Вона вже не раз наближала до моїх очей пелену, застуючи написані рядки. Знаю — три чисниці зосталося мені до смерті. Скоро-скоро накриє вона мене чорною свиткою і понесе в темряву.

Тихо в байраці. Тільки крук віщує мою загибель.

Довго ще стоятиме тут тиша. І не знаю, коли плугатар зоре тлусту землю і кине в неї сім’я. Але я вірю, що так буде. Буде мир на нашій бідній Україні. Але люди ніколи не повинні забувати про горе нашого народу, про його муки.

Суха земля швидко всотує краплі дощу. Та ні вітер не висушить, ні жадібний пісок не вбере в себе кров і сльози нашого люду.

Усе народжене має вмерти і вмирає, але все, що живе, має лишити нове життя, а наша доля ще тим гірка, що ми, як степовий курай, жили самі. Після нас не зостануться діти, наші сини, щоб помститися татарам і панам за горе людське, за нашу загибель, за сплюндровані села і стоптані ниви, за гірку неволю.

Наша юність загинула не розквітнувши, загинула в горі. І не наздогнати, не вернути її найпрудкішим коням.

Не час, не негоди зруйнували наше село. Не роки підкосили старих. Від жител зосталися тільки сліди, по яких повзали змії. Наше щастя, наше тихе життя за кілька годин перетворилося на попіл.

Не впізнали ми хат своїх батьків і родичів, усе лежало Зруйноване, і тільки де-не-де ще тліло, коли ми повернулися в Орлики. На наших очах не з’явилися пекучі сльози, не полегшили горе. Мов стебла степових трав, що їх гойдає вітер, хиталися ми під вагою несподіваного лиха.

Ви, люди, не забувайте нас, нашого страшного життя і тяжкої долі. Прощайте, люди. Я вірю, що ви житимете щасливо й спокійно…»

— На цьому обірвалося звернення того, хто писав. Очевидно, тієї години його спіткала смерть, — сказала Оксана й замовкла.

Всі, вражені почутим, мовчали.

Володимир Петрович схилив голову і задумався. В кабінеті на кілька хвилин запала тиша.

— Читайте далі, Оксано, — стиха мовив Непийвода.

Дівчина стала читати рукопис із сто першої сторінки.

Це був запис, зроблений Свиридом Танцюрою.

«Народилися ми і зросли у невеликому селі Орлики, в якому хати збігали до самого Дніпра. А коли пройти трохи пішки, то можна вийти на берег тихої Орелі.

Хата Максимовою батька ближче до Дніпра, а наша трохи вище. Э подвір’я було добре видно Дніпро і плавні.

Ще зовсім малі ми з Максимом поклялися бути друзями до смерті, а щоб закріпити нашу дружбу, обмінялися хрестами і сталі: побратимами.

Грамоти й письма нас учив мій батько, який добре знав не тільки нашу мову, а й російську і польську. Довго жив він у маєтку пана Вишневецького, а відтак утік од пана і прийшов на край Дикого Поля. У Січі зустрів Петра Швайку, Максимового батька, і вони потоваришували.

Поженилися наші батьки, побудували собі хати, стали гречкосіями, але й воювати їм доводилося часто. Час од часу на околиці Дикого Поля налітали татари. Так і жили: їдуть у степ люди сіяти, беруть пістоль і шаблюку, з коней сідел не знімають.

Нам з Максимом ще й по п’ятнадцять не було, а ми теж билися з татарами і панськими посіпаками. Мене шаблюкою почастував тат'арин по спині, а Максимові стріла в ногу встрягла. З тих пір він кульгав на праву ногу і тому не міг танцювати, проте бандуристом був добрим.