Ігор Недоля - Скарб Зеленого Байраку

Все як було. Ці камені поклав батько. За ними в маленькій печері — скарб.

Разом відкотили каміння, Оксана освітила вхід у лаз і мимоволі скрикнула: вузька щілина була порожня, трохи далі височіла кам’яна стіна. Ні, помилки не може бути. Більше ніде в печері немає такої купи каміння. Вкрали скарб? Але чому щілина така маленька? Вона була більша.

Підійшов занепокоєний професор.

— Обвалилася стеля, і камінь закрив лаз.

Насилу відсунули величезний камінь.

І тоді дівчина побачила, що все на місці. Професор узяв книгу і почав швидко гортати жовті сторінки.

— Пергамент! Написано по-польськи! Арабські записи. Ага! Нарешті! По-українські. Танцюра? Швайка? Постривайте! Так це ж дума про побратимів. Ні! Це записи про життя. Хтось із побратимів сам записывавший історію свого життя. А ось і каламар! — радісно вигукнув професор, зазирнувши десь у щілину. — Виносьте усе на світло!

Багато-багато років минуло відтоді, як чиїсь руки складали в печеру свою здобич. Тепер Оксана дбайливо виймала речі, обережно загортала їх у м’який папір і складала в ящик. Гроші зібрали в торбинку.

З великими труднощами витягли ящик нагору, довелося скинути в озеро плиту, щоб на майданчику один хтось міг сісти.

У великій кімнаті контори радгоспу до пізньої ночі розкладали скарб побратимів, заносили до списку, а коли всі, потомлені, поснули, Оксана вийшла на веранду і просиділа там до світанку.

Вранці скарб почали пакувати. Пароплав мав бути ввечері, тому не поспішали. По обіді Оксана пішла на могилу матері. Півники, що їх посадила вона з батьком, розрослися, вкрили землю навколо могили. А вербу хтось зрубав. Поплакала Оксана, згадуючи своїх рідних.

Хата, де вони жили, не збереглася, тільки де-не-де виднілися залишки підмурка. Задумавшись, дівчина знову повернулась в парк і не помітила, як дійшла до скіфської могили. Як у дитинстві, сіла на схилі могили і дихала на повні груди пахощами землі, чебрецю і полину.

Тихий погожий день. Прилетіла непосидюча синиця, щось неголосно защебетала Оксані і полетіла далі. З трави викотився їжак. Можливо, нащадок тих їжаків, що лякали колись дівчинку. Оксана, сумно всміхнувшись, стиха доторкнулася до тваринки; їжак одразу ж задріботів убік, навіть не згортаючись у колючий клубок, наче був певен, що йому не заподіють зла.

Надвечір виїхали. На пароплаві Оксана замислено сиділа біля поруччя. Підійшов професор.

— Оксано, — мовив, — я зробив такий висновок, правда, не остаточний. Найдорожче в скарбі, звичайно, книга. В ній охоплено досить великий проміжок часу. Це записи побратимів про похід на теперішні Феодосію та Євпаторію, про перебування в полоні одного з козаків. Є дуже цікаві дані про побут того часу. Польські записи, як я зрозумів, свідчать про повстання посполитих. Отже, це ніби хроніка подій, записана різними людьми. Напевне, й арабські записи дадуть щось цікаве, їх вів один із власників книги, очевидно, татарин.

— Мій батько мріяв про інше, — всміхнулася Оксана. — Він хотів за цей скарб купити собі хутір. Та не збулася його мрія, і це на краще.

— Чому ж на краще? Хіба добре, що ваш батько не міг звільнитися від поміщика? — здивувався професор.

— Напевно, батько поступово розпродав би скарб, і ми тепер не побачили б його. А друга батькова мрія здійснилася, хоч і не так, як він думав.

— Розкажіть докладніше, — попрохав професор.

— Трохи золотих монет взяли ми із скарбу, батько продав їх, і перед арештом передав гроші моїй хрещеній матері, щоб я могла вчитися в місті. І це його бажання сповнилося. Я вчуся в університеті, хоч і не буду лікарем. Намисто це я взяла із скарбу й ношу не знімаючи. Думаю, що воно не зацікавить працівників музею. Для мене — це дорога пам’ять про дитинство, а тепер буде пам’ять про побратимів…

І от вони знов у Києві. Коли сходили з пароплава, професор не втримався і сказав:

— І все-таки я не вірю в напхані вовною криниці зі скарбами.

— Ви не одразу повірили й мені, — всміхнулася Оксана.

— 0, на таке розчарування я згоден, — весело відповів Непийвода.

Оксана розгорнула пергаментну книгу. На першій сторінці лежав аркуш грубого напівзотлілого паперу. Розправила папір, уклала його між двома стеклами, обклеїла краї паперовою смужкою.

Поглянула на криво написані рядки. Вона читала їх у дитинстві, але що могла тоді зрозуміти? Тепер біль людини, що списала цей аркуш, людини, що стояла край могили, сприймався гостро. Та й сама манера викладу не могла не хвилювати.