Ігор Недоля - Скарб Зеленого Байраку

Глянувши на них, Сергій Петрович посміхнувся:

— А царів у нас уже нема.

— Помазаники божі завзкди лишаться царями, — холодно відповіла баронеса. — Чим можу стати в пригоді? Хто ця особа?

— Це та дівчина, про яку э вами вже була розмова. В Росії сталася революція, тепер усі рівні. Батько Оксани Толок загинув на позиції, і вона гідна вчитися в гімназії навіть за рахунок держави. От про це ми прийшли вам сказати. Усі вчителі віришили, що Оксана повинна вчитися.

— Насамперед, хочу вам нагадати, що поки я керую гімназією, отже, я й вирішуватиму, кого приймати, — і потім, звертаючись до класної дами, сказала по-німецьки: — Ви тільки подумайте, Клара! Вони вирішили, що коли купка головорізів улаштувала в Петербурзі переворот, то це означає, що й вони можуть робити все, що їм заманеться. Вони забули революцію дев’ятсот п'ятого року. Ще трохи — і їх розженуть. Дочка покоївки і конюха в моїй гімназії?! 0 боже мій! До чого ми дожили!

Оксана зрозуміла, що сказала баронеса, її обличчя спалахнуло, але дівчина промовчала.

А баронеса, не дивлячись на Оксану, вела далі:

— Ви знаєте, Клара, це ж її батько вбив Едуарда…

Цього Оксана не витримала, від образи вона зблідла.

— Мій батько нікого не вбивав. Він був сильнйй і добрий. А того дня, коли щез Едуард Шнейдер, батько був у місті.

— 0 боже мій! Де ти навчилася німецької мови? — вигукнула баронеса.

— Я вчилася в школі Шнейдерів, а там викладали по-німецьки.

— Гаразд, гаразд, вийди і почекай у коридорі, — поспіхом звеліла баронеса. Коли Оксана вийшла, вона різко сказала вчителям:

— Ви повинні були попередити мене про те, що це дівчисько знає німецьку мову. А втім, це зайвий раз підтверджує моє рішення. Ось що я можу вам, панове, сказати. Ви вільні.

— Що ж, ми звернемося до міського голови, — тепер уже сердито мовив Сергій Петрович. — Я візьму її за дочку, і тоді ви не зможете відмовитися прийняти її.

— Мені більше нічого вам казати. Але ви, пане Малявін, поводитесь надто сміливо. Глядіть, щоб не пожалкували.

— Права так говорити мені дають оці нагороди і порожній рукав. А далі ми будемо ще сміливіші.

І, не попрощавшись, учителі вийшли. Оксана стояла в коридорі біля вікна. Коли вона обернулася, Ольга Іванівна побачила її суворі очі, а між брів — зморшку.

— Не треба більше до неї ходити. Тепер я й сама не хочу тут учитись, — Оксана не стрималася й заплакала.

В учительській, за винятком класних дам і попа, усі вчителі підписалися під листом до міського голови і до газети. Однак і це не допомогло.

На початку листопада вночі на вулицях почулася стрілянина. Стукотіли кулемети, сухо тріщали гвинтівки, глухо лунали вибухи гранат. Опівдні над будинком міської управи замайорів червоний стяг, біля входу юрмились озброєні робітники. По боках стояли кулемети.

Оксана побігла до будинку управи. Тут вона побачила Сергія Петровича і Ольгу Іванівну.

Петро Григорович командував усіма збройними силами пролетаріату, як він звав загони повсталих під керівництвом більшовиків.

За тиждень, коли все більш-менш утихомирилося, Оксана прийшла в гімназію, тепер як учениця п’ятого класу. Баронеси не було, директором гімназії став Ілля Іванович По-кровський.

Учні зустріли Оксану насторожено й відчужено. Але дівчину це не хвилювало, вона розуміла причину. Це були дочки багатих, а вона бідна. Оксана сіла на останню, вільну парту. Перші кілька днів з нею ніхто не розмовляв.

Щовечора Оксана допомагала Ользі Іванівні, але завжди виконувала домашні завдання і на уроках відповідала на п’ятірки. Кінчались уроки, Оксана підводилась і йшла додому, а навздогін чула: «Більшовичка! Вбивця!»

Спочатку було боляче слухати такі слова, але дівчина себе заспокоювала: чи не однаково, що кажуть дочки купців та чиновників.

Недалеко від Оксани сиділа донька вчителя казенної чоловічої гімназії. Весела, з лукавим виразом смаглявого личка, яке прикрашало кілька родимок, Люда часто наспівувала модні пісеньки. Саме вона перша порушила відчуженість, щодо Оксани:

— Мені мама розповідала, що ти добре співаєш. Давай з тобою дружити.

Оксана пильно глянула у вічі Люді й охоче відповіла:

— Тільки я люблю співати українські пісні.

— Я теж. А ти граєш на якому-небудь інструменті?

— Трохи знаю на бандурі і піаніно. Скажи, Людо, а хто ще з наших учениць любить пісні?

— Таких багато.

— А що якби організувати хор?

Відтоді до Оксани частенько підходили молодші дівчата і старшокласниці. Після уроків вони лишалися на репетицію і, нарешті, попросили Іллю Івановича, щоб дозволив їм влаштувати концерт.