Ігор Недоля - Скарб Зеленого Байраку

Поскладав дідок усе в сховок і завалив його каменем, а сам ліг на кам’яне ліжко і вмер. От і казці кінець.

Марка схвилювала розповідь Оксани.

— Просив же я тебе більше туди не ходити, впадеш і уб’єшся. Самому мені треба туди спуститись. І все як слід заховати. Може пропасти скарб, а він, видно, дорогий. Це наше з тобою щастя, тільки воно може обернутися на нещастя.

— А чому, татку? — здивувалась Оксана. — Я знайшла, отже, багатство моє.

— Не твоє, а панське, я вже казав тобі, що все на землі і під землею — панське.

Бачила Оксана, що батько радіє і боїться чогось, а чого — не розуміла.

Казку розповідала Оксана в п’ятницю, а в неділю, по обіді, до панів приїхали гості. Тепер пани не підуть до парку. Робітники хто ліг спочити в холодку, а хто пішов на село додому. Марко взяв вірьовку, дві свічки, і пішли вони З Оксаною в степ, а з степу повернули до скіфської могили. Оксана перша спустилася в печеру. Марко не прив’язав до дерева вірьовку — спускався на двох кінцях. Коли став біля печери, то стягнув до себе вірьовку. Ніхто не здогадається, що вони в печері. Упораються — Оксана підніметься по скелі, видряпається нагору і вірьовку за собою потягне.

Запалили дві свічки. Пошепки перемовляючись, почили переглядати скарб. Перебирає Марко несподіване багатство і тільки зітхає тяжко.

— Ой багато тут добра. Можна хутір великий купити, і землю, і все, що треба для господарства. Та лихо в іншому. Як продати цей скарб? Не повірять нам, почнуть мене тягати по судах та по тюрмах. Скажуть, украв. А коли до пана дійде, то нам нічого з тобою не дістанеться.

І замовк Марко. Перед ним багатство, а з ним і воля.

Не довелося б служити і коритися панам, можна було б любо самому господарювати. Є багатство, а не візьмеш.

Оксана тим часом взяла старовинну книгу і почала читати. Послухає, що тато каже, і знову читає. Важко читати, а цікаво про запорожців, як вони пливли Дніпром та по синьому морю в місто Кафу. А де це таке місто?

Той, хто писав, називав ще місто Гезлев та Перекоп. Мабуть, великі міста. Небагато прочитала Оксана — батько почав вибирати з кадібця золоті монети, а Оксана лічила. Нарахувала триста штук, Марко решту грошей назад у кадібець висипав.

— Кінчай, доню. Всіх не забереш. Вистачить. Он скільки.

Засунув батько до сховку тяжкий кадібець, а книжку поклав зверху.

Каменем затулив дірку, щоб ніхто не здогадався про хід до їхнього скарбу.

— Ось що я надумав зробити, доню. Золоті гроші в місті продам, і ти вчитимешся на лікарку або вчительку, бо це краще за всяке багатство. Скарб заховав надійно, ніхто не знайде. А може, кинути його у воду? Ні, не вік бути панам, колись люди житимуть по-іншому, отоді й скарб Згодиться.

Марко підкотив ще з півдесятка добрячих каменів і привалив ними лаз. Тепер коли хто навіть і спуститься в печеру, то нічого не помітить. Тут багато каміння. Вибралися нагору і пішли додому. Більше вони не говорили про печеру, більше не вигадувала Оксана казок про діда, складала інші — про квіти і птахів.

Марко часто їздив до міста, возив панів або його посилали купувати щось.

Повернувся він якось та й каже Оксані:

— Знайшов я чоловіка, він купив у мене золото. Узяв я з собою п’ятдесят золотих, продав їх за сто двадцять п’ять карбованців, коли ж продам усі, то буде у нас майже тисяча карбованців. Це щоб ти вчилася. Та й купити дещо тобі треба. Тільки одразу купувати багато не можна. Люди погане балакатимуть. Думай, доню, про навчання.

Почалися жнива. Хліб уродився, хвалити бога, добрий, а липень видався такий, що, здавалося, сонце спалить усе — і живе і мертве. Вдень і вночі гуркотіли молотарки у панів і глитаїв. Знесилені барабанщики ледве встигали нагодувати ненажерливі пащеки молотарок. А на селянських подвір’ях молотили кам'яними гарманами — рубчастими котками. Давно такого врожаю не було, люди раділи.

Рано-вранці з волості примчав на коні посланець з царським маніфестом. Страшне слово — війна — вдарило, як обухом. Часто закалатав дзвін, валом повалили до церкви люди.

Піп прочитав манифест. Война з німцями й австрійцями.

Марко дізнався про війну того ж дня. Прийшов із села соцький і сказав, що завтра Марко мусить іти в місто до військового начальника. Завтра, а сьогодні треба влаштувати Оксану. І задумався Марко. Чому війна? З ким воювати? З німцями? Адже в маєтку теж всі німці, тільки робітники — українці та росіяни. А ті німці, з котрими війна, де вони живуть?

Марко думав по-своєму. І в них тепер жнива. Мабуть і в них беруть бідняків до війська. Які ж вони вороги для Марка? Ось тут справжні вороги: хоч прикажчики та пани, пристав, урядник, багачі — хоч німці вони, хоч росіяни, чи українці.