Павло Місько - Грот афаліни

— Не прикидайся, негіднику! — почали штовхати його ногами. — Скажи спасибі, що не арештували й не віддали до суду!

Але Ганеш не вставав.

— Краще зовсім добийте… Я не переживу цього сорому… — стогнав він.

Знову підрядився скликати всіх крамар Лі Сунь.

Поки люди збиралися, поліцейські знемагали від спеки. То один, то другий брали кокосові горіхи, одним ударом зрубували їм маківки, ніби голови ворогів султанату і смоктали сік. Підносили й американцеві-офіцерові, який стояв тут таки і байдуже дивився на екзекуцію.

Прийшло зовсім небагато людей — може, третина тих, що були вчора на сході.

Топким гавкітливим голосом чиновник говорив, що часу на роздуми у людей було багато. Тепер усі мають зібратися за дні години. У лагуні біля берега на них чекають катер і вельботи, американці всіх безкоштовно доставлять на Гірський.

— Хто голова сім'ї, будете підходити сюди по допомогу. Кожному буде вручено чек на пред'явника, по чеках можна на Гірському або на Головному в конторах банку одержати п'ятдесят доларів.

У відповідь чувся тільки плач-скиглення, ніби в людей уже й сили не було, щоб заплакати на весь голос. Не переставав стогнати і Ганеш.

Потім говорив офіцер, а чиновник перекладав. Американці нікого не будуть звинувачувати, що поранили їхнього солдата.

— Сталося непорозуміння, якого більше, я сподіваюся, острів'яни не допустять. — Голос офіцера був ледь не батьківський.

— А як же… А як же тоді… — застогнав, закашлявся кров'ю Ганеш. — Ваш солдат двох наших застрелив!.. І йому нічого за це не буде?!

Чиновник швидко переклав сказане офіцерові.

— Цього не може бути, тому що бути такого не може! — відповів офіцер.

— Такі факти і мені невідомі, — додав від себе чиновник. — А вам ми могли б ще добавити за цей наклеп. Але ви мені потрібний живий… Називайте кожного голову сім'ї. Складемо списки, акт на витрати.

Поліцейські підтягли Ганеша до баньяна, посадили під дерево, прихиливши спиною до стовбура.

Плач і голосіння лунали над селом, над усім Біргусом.

Люди не знали, що брати, що залишати. Може, десь у великому цивілізованому світі, на Головному, на Раї, бляшанка з-під консервів, що правила за кухлик, не варта була виїденого черепашачого яйця. А біргусівцям у їхніх злигоднях усе було дороге, усе миле.

Минула година, минула друга, а ніхто не був готовий залишити свою хатину. Люди щось зв'язували, перев'язували, залишали і знову брали. А хто і був готовий, то не висувався, оглядався на інших. Раніше люди йшли за бомом, за старостою, а тепер їх не було. І всі в розгубленості ховалися в темні кутки, в кущі, думали відсидітися, врятуватися.

Батько навантажив на Янга стільки всього — віслюк не поніс би. Сам узяв в оберемок порося, через плече перекинув в'язки курей, і вони тріпоталися, пробували летіти, дряпали кігтями і дзьобами спину й ноги. У матері був тільки один клуночок з одягом і лампа без скла й гасу (коштовна річ, хоч нею ніколи не користувалися). Матір неможливо було витягнути з хати, вона цілувала кожну бамбучину, кожну деревинку. А коли вийшла, то вчепилася за криву пальму, що схилилася біля хатини, і ридма заридала. За нею заплакав і Янг, хоч досі тільки крадькома витирав то одне око, то друге. Злизував сльозини з тремтячих губів батько, раз у раз підштовхуючи порося коліном знизу, щоб не сповзало з рук. Потім батько опустив порося на землю, затиснув його ногами і покликав Янга. Попорпався у його клункові, що гнув хлопця, як циклон пальму, дістав мотузок, перев'язав порося, кінець намотав на кулак.

— Ну — ходімо… Ходімо вже помалу… — гладив він плече матері вільною рукою, умовляв. А вона тільки хиталася з боку в бік, наче од вітру, рвала на собі волосся.

Тим часом у селі почало діятися щось жахливе. Мотори заревли зовсім близько, між хатинами. Бульдозери йшли щільно один біля одного — будівлі розсипалися і лигали під гусениці з сухим тріском і пилом. А пальми піддавалися не одразу. То один, то другий бульдозер з натугою ревів мотором, пальма, у яку впирався ніж, судорожно тремтіла. І от… соковитий скрегіт-тріск, дерево п шумом гупає, аж земля здригається. А бульдозер ще й проповзе по пальмі, ніби йому хочеться причавити дерево до землі.

Янгові здалося, що з одного бульдозера щирив зуби Пуол. Придивився — він! Пуол сам трощив свою хатину!

— Виродок! Щоб ти маленьким здох!.. Проклинаю тебе! Проклинаю навіки! — потрясав кулаками його батько Джива.

Сплески-вибухи плачу спалахували то там, то тут. У розгардіяші, серед машин і людей, метушилися, і поліцейські, витягували з хатин людей — трохи не з-під самих гусениць, били палицями по спинах, по головах. До хто пробував відбиватися, а жінки пускали в хід нігті йI зуби. І поліцейські тоді зовсім навісніли.