Борис Акунін - Алтин-толобас

— Таті в палаці! Вбивають!!!

Дитячий, допитливий:

— Пожежа, так? Пожежа? Ми всі згоримо?

Басисто-начальницький:

— Мушкетерам стати вздовж стін, за вікнами дивитися, за підвальними дверима!

Ой, лихо! Тепер із погребів не виберешся — власні солдати і схоплять.

Позаду гупали чобітьми мешканці, зовсім близько. Піймають — на дибі підвісять, аби вивідати, для кого шпигував. Гірше за все те, що зрозуміло, для кого — матфеєвський підручний. То ж бо вороги Артамона Сергійовича, Милославські з Галицьким, зрадіють!

Бігти в дров'яну комірчину не можна було — там біля дверцят напевно вже стоять. Нічого не вдієш — повернув од розвилки в інший бік, у вузький прохід, куди до цього не забирався. Втрачати все одно було нічого.

Чоботи мешканців прогупали далі — й за те спасибі. Корнеліус навшпиньках, притримуючи шпагу, рухався в непроглядній пітьмі. Свічка від бігу погасла, але знову запалювати було боязно.

Зачепився ногою за камінь, із брязкотом упав на якісь сходинки. Почули ззаду чи ні?

— Хлопці! Он там зашуміло! Давай туди!

Почули!

Мушкетер швидко-швидко, перебираючи руками й ногами, почав дертися вгору по темних сходах. Стіни скреготіли по плечах з обох боків, бо хід зробився ще вужчим.

Головою в залізній касці капітан стукнувся об камінь. Невже тупик? Ні, просто наступний прогін, треба розвернутися.

Проминув іще чотирнадцять сходинок — залізні дверці. Замкнені, а вибивати ніколи.

Знову прогін, знову дверці. Те ж саме — не відчинити.

Вище, вище. Швидше!

От сходинки й закінчились. Дертися далі було нікуди. Мешканці до сходів іще не добралися, та скоро доберуться.

Усе, кінець.

Він заметався на тісному майданчику, безпорадно занишпорив руками по стінах. Пальці зачепили малий штир, який стримів із стіни. Щось заскреготіло, крякнуло, і стіна раптом поїхала вбік, а з відтуленого отвору заструменіло м'яке променисте світло.

Не замислюючись про значення та природу явленого чуда, Корнеліус кинувся вперед. Проскочив кімнату зі стільчаком (либонь, нужник?), потім приміщення побільше, з оксамитовим балдахіном над здоровенним ліжком, вилетів до молитовні.

Безліч ікон, на визолочених стовпчиках горять свічки, а перед візерунчастим, інкрустованим самоцвітами розп'яттям стоїть навколішках бородатий чолов'яга в білій сорочці, тулиться лобом до підлоги.

Почув залізний гуркіт, удавився обривком молитви. На капітана обернулося застигле від жаху лице — вирлооке, щокате.

— Злодійчук, — просипів великий государ Олексій Михайлович. — За мною прийшов!

Пухкою, в перснях рукою цар ухопив себе за горлянку, заплямкав губами, а з рота неслося вже не сипіння — здавлене хрипіння.

Треба ж статися такому нещастю — злякав несподіваною появою його царську величність! Хто ж міг подумати, що таємний хід виведе в государів апартамент?

Корнеліус кинувся до монарха, від жаху забувши російські слова.

— Majestat! Ich… [16] Ваша величність! Я… (нім.).

Олексій Михайлович гикнув, дивлячись на завішене білим лице з двома дірками, м'яко похилився набік. Біда! Лікаря треба.

З молитовні капітан вибіг до передпокою, зриваючи на ходу маску. У двері квапливо застукали — Корнеліус відскочив за портьєру. Постукали ще, тепер настирливіш, і, не дочекавшись відповіді, ввійшли: троє в білих із сріблом каптанах — кімнатні стольники, за ними ще дворяни, деякі в самому спідньому.

— Государю! — загули разом. — До терема лиходій проліз! Прийшли оберігати твою царську величність!

Оберігачів набився повний передпокій — багатьом хотілося перед государем відзначитись. Коли капітан потихеньку вийшов із-за портьєри, ніхто на нього й не глянув.

У вестибюлі (тут він називається сіни) на Корнеліуса налетів окольничий Берсенєв, начальник мешканців.

— А ти тут чого? І без тебе піклувальників повно! Іди до своїх мушкетерів, капітане! Твоя справа — зовні палац охороняти! Дивися — щоб миша не проскочила!

Удруге фон Дорну наказувати не довелося. Він поклонився окольничому і підтюпцем діловито побіг униз — перевіряти караули.

Ледве дотерпів до зміни — коли списники прийшли і стали в караул замість мушкетерів. Буде що розповісти Артамонові Сергійовичу! Звичайно, не про те, як із необачності ввалився до царських покоїв, про це бояринові знати не слід, а про підступність Галицького. Ось яких женишків принаджуєте, екселенц!.

Але канцлера вдома не виявилось — на світанку прибіг двірський скороход кликати Артамона Сергійовича в термінових справах до государя. Що ж, розповісти про князя Василя Васильовича можна було й арапові.