Борис Акунін - Алтин-толобас

Свої ходіння по теремних підвалах Корнеліус пояснив службовою ретельністю. Мовляв, вирішив перевірити, чи не можуть злі люди пробратися до терема через старі погреби, та випадково й набрів на слухову галерею.

Іван Артамонович слухав, склепивши зморшкуваті коричневі повіки, з-під яких коли-не-коли поблискував на капітана гострим, проникливим поглядом. Не дивувався, не обурювався, не гнівався. Спокійно слухав усі приголомшливі звістки: і про амур князя з царівною Софією, і про образливі Васькові слова про Артамона Сергійовича, і про наміри коханців перешкодити матфеєаським задумам.

Починав Корнеліус збуджено, та мало-помалу знітився, не зустрівши у дворецькому очікуваного відгуку.

Дослухавши до кінця, Іван Артамонович сказав так:

— Про царівнин блуд з Васьком Галицьким давно відомо. Треба буде Васька утришия з Кремля — Артамон Сергійович скаже государю, а поки що нехай тішаться, діло невелике. Перешкодити бояринові Сонька з Галицьким не зможуть, руки короткі. А що князь про Олександру Артамонівну говорив погане, так це дрібниці. Боярин за нього, паскудника, свою дочку видавати й не думав ніколи. Про князя ми знаємо, що він Милославським служить. Артамон Сергійович його навмисно до себе допускає, щоб Васько думав, ніби в довіру ввійшов.

Виходило, що нічого нового Корнеліус арапові не повідомив. Од цього капітанові годилось би розстроїтися, та звістка про те, що боярин Сашеньку за князя видавати не збирається, компенсувала розчарування.

Глянувши на розчервонілого фон Дорна, Іван Артамонович покректав і раптом повернув розмову в несподіваний бік.

— Хочеш, Корнію, я тобі притчу розповім?

Мушкетер подумав, що недочув, але дворецький продовжував наче і не було нічого — ніби тільки те й робив, що розповідав кому попало казки.

— Притча стародавня, арапська. Від бабусі чув, коли хлоп'ям був. Був собі крокодил, ящір болотний. Сидів собі посеред багна, ропух із жабами їв, горя не знав. А одного разу вночі трапилась із крокодилом біда. Подивився він на воду, побачив, як у ній зірка відбивається, і втратив голову — захотілося йому, короткопалому, з нею одружитись. Дуже вже вона гарна. Тільки як до неї, небесної, добратися? Думав зубатий, думав, та так нічого й не придумав. А ти, капітане, що крокодилові порадив би?

Корнеліус притчу слухав ні живий ні мертвий. Похнюпив голову, пробурмотів:

— Не знаю…

— Тоді я тобі скажу. — Голос Івана Артамоновича посуворішав. — Або крокодилові на небо злетіти, або зірці в болото впасти. Інакше їм ніяк не зустрітись. Утямив, до чого це я? Ну, йди, поспи після караулу. А не заснеться, так поміркуй про мою притчу. Подобаєшся ти мені. Не хочу, щоб ти з глузду з'їхав.

Але ні спати, ні міркувати про притчу фон Дорнові не довелось.

Спершу, тільки-но вийшов од арапа, примчався посланець із Кремля — й одразу до Івана Артамоновича. Ясно було: щось трапилося.

Корнеліус затривожився, лишився дожидати в сінях. Діждався. Скоро обидва вийшли, і арап, і гонець. Застібаючи парадний каптан, Іван Артамонович — похмурий, напружений — на ходу шепнув:

— Погано. Царя вночі удар розбив, помирає. Тепер усякого чекай.

І поскакали.

Потім фон Дорн увесь день метався по кімнаті, терзаючись питанням — невже великий государ того переляку не зміг перенести? Як захрипів, так і не підвівся? Ой, як недобре вийшло. Ой, як соромно!

Під вечір з'явився Адам Вальзер. Обличчя в червоних плямах, очі горять. Увірвався без стуку й одразу:

— Чули? У його величності апоплексія. Навряд чи доживе до ранку. Всі бояри там, духовенство, і Таїсій перший. Соборувати будуть. Це значить, що нам з вами пора за Лібереєю.

— Куди, в Кремль? — здивувався фон Дорн. — Чи до того зараз?

— Ах, до чого тут Кремль! — досадливо вигукнув аптекар. — Бібліотека зовсім в іншому місці!

Корнеліус обмер.

— Ви що, знайшли її?!

— Так!

Одмарширувавши від сяючого вогнями «Кабака» метрів триста, Ніколас опинився в тісному, безлюдному сквері й сів на дерев'яну лаву, щоб скласти план подальших дій.

План складатися не хотів. За наявних умов задача не мала розв'язку. Які, к бісу, дії?! Задерти голову й вити на місяць — більше нічого не лишалось.

Здатися властям не можна. Виїхати не можна. Ночувати ніде. Допомоги чекати нівідкіль. Голова гуде. Й дуже-дуже холодно. Мов у нелюбимій пісні Кріса де Бурга «Північ у Москві».

Через деякий час од тоскного жаху та холоду сп'яніння пройшло, та разом з ним поникла й недавня рішучість «заганяти по саму рукоятку». Чесно кажучи, і друге мужнє рішення — благородно піти в ніч — тепер здавалось ідіотським (особливо жаль було блейзера, в якому було б не так холодно).