Борис Акунін - Алтин-толобас

29-го січня фон Дорн рушив із місця, де хід роздвоювався, далі. Час був пізній, нічний, і царського голосу, слава Богу, не було чути. Про всяк випадок, для збереження, капітан послухався поради аптекаря, прикрив обличчя білою тканиною з дірками для очей, хоча кого тут, під палацом він міг зустріти? Хіба що якогось злодюжку з челяді, хто вештається по занедбаних погребах, видивляючись, чим поживитися.

За нічним часом у кімнатах мовчали, тільки з деяких підслухів доносилося похропування. Тук-тук, тук-тук — стукали піхви по плитах, та все глухо.

Після одного з поворотів згори зненацька почулося низьке, з придихом:

— Любку мій, милий, та я для тебе що хочеш… Іди, іди сюди, ніч іще довга.

Лобовна сцена! Таке в нудному царському теремі Корнеліус чув уперше і нашорошив вуха. Видно, таємні аманти, більше ніби нікому. Окрім царя з царицею, іншого подружжя в палаці немає.

— Зачекай, царівно, — відповів чоловічий голос, знайомий. — Досить милуватися. Ще справу не вирішили.

Галицький! Хто ще говорить так переливчасто, ніби коштовні камінці в оксамитовій кишені перекочує. Царівна? Це ж яка?

— Матфеєва не зупинити, він зовсім царя підімне, — продовжував голос. — Я в нього багато часу проводжу, наскрізь його, лиса старого, бачу. Він думає, я до дочки його хирлявої свататись буду, мене вже майже зятем вважає, не криється. Хоче він царя улестити, щоб не Федора й не Івана, а Петра наступником зробив. Мовляв, сини від Милославської хворобливі й нездатні, а наришкінське вовченя міцне й жваве. На Масляну, коли катання в Коломенському буде, хоче Артамошко з государем про це говорити. Ти свого батька знаєш — Матфеєв із нього мотузки сукає. Не зуміємо завадити, сама, Сонюшко, знаєш, що буде.

Сонюшка? Так Галицький в опочивальні у царівни Софії! Ах, спритник, ах, інтриган! Канцлер у нього, значить, «Артамошко», а Сашенька «хирлява»? Ну, князю, буде тобі за це!

Від обурення (та й радості, що вже приховувати), фон Дорн зачепився залізним налокітником об стіну, через що стався брязкіт і гуркіт.

— Що це? — скинулася Софія. — Наче залізо гуркотить. Невже і справді Залізний Чоловік, про якого дівки базікають? Чув, Васильку?

— Як не почути. — Голос Василя Васильовича зробився різким. — Немає ніякого Залізного Чоловіка. Це хтось нас із тобою підслуховує. Гуркотіло он звідти, де ґрати під стелею. Навіщо вони там?

— Не знаю, Васильку. В усіх кімнатах такі. Щоб повітря не застоювалося.

— Зараз подивимось.

Пролунав скрегіт, наче по підлозі волокли лаву чи стілець, потім оглушливий брязкіт, і голос князя раптом зробився голоснішим, як коли б Галицький кричав Корнеліусову просто у вухо.

— Еге, та тут цілий лаз. Труба кам'яна, навскіс і вниз іде. Ану, царівно, гукни мешканців. Хай розвідають, що за чудеса.

У дірі заскрипіло, посипалось кришиво вапна — видно, князь нишпорив рукою або скріб кинджалом.

— Гей, хто там! Варту сюди! — долинув здалеку владний голос царівни.

— Зачекай, не відчиняй, — шепнув Василь Васильович. — Я через ті двері вийду… Чоботи дай і пояс. Он, під лавою. Прощавай, Сонюшко.

Корнеліус зволікав, чекав, що буде далі. Мешканців, тобто дворян із внутрішньої кремлівської охорони, він не злякався — що вони йому зроблять із другого-то поверху, де покої царівни?

Загрюкали каблуки, в опочивальню до Софії вбігли не менш ніж п'ятеро.

— Чого даремно хліб їсте? — грізно крикнула їм царівна. — Государеву дочку занапастити хочуть, через трубу таємну підслуховують. Ось ти, рудий, лізь туди, піймай мені злодія!

Скрипіння дерева, сторожкий бас:

— Царівно, вузько тут, темно. І вниз обривається. А як розіб'юся?

Софія сказала:

— Вибирай, що тобі більше до вподоби. Так чи то розіб'єшся, чи то ні. А не полізеш, скажу батенькові, щоб тебе, холопа ледачого, повісили за недбальство. Ну?

— Лізу, царівно, лізу. — Шурхіт і брязкання. — Ех, не підведи, Владичице Небесна!

У кам'яній трубі зашуміло, завило, і фон Дорн зрозумів, що зі стелі йому на голову зараз упаде кремлівський мешканець. От тобі й другий поверх!

Ледве метнувся за ріг, як у підземеллі загуркотіло, й тут же пролунав радісний крик:

— Живий! Братці, живий!

Ця звістка мушкетера зовсім не втішила, тим паче що вслід за радісним криком почувся інший, грізний:

— Ану давай за мною! Не розіб'єтесь, тут похило!

Забувши про обережність, капітан стрімголов кинувся назад. Поки біг, дотримуючись усіх зиґзаґів і поворотів, із підслухів, що прокинулися, доносились крики і лемент. Жіночий, верескливий: