Борис Акунін - Алтин-толобас

На варту в Кремль рота виходила через три дні на четвертий, тому продовжити пошуки вдалося тільки 9 січня. Цього дня Корнеліус рушив по анфіладі, ретельно простукуючи кожен аршин підлоги. До завершення караульного терміну навідувався в підвали чотири рази. Пройшов дві зали й одну малу кімнату. Марно — підлога відгукувалася глухо.

Продовжив пошук 13-го — досяг кінця анфілади, тобто північного краю підвалу. Знову нічого, якщо не рахувати погреба, де в бочках зберігалося вино. Корнеліус хотів трохи відлити у флягу. Покуштував — угорське, прокисле. Ох, скільки добра пропало даремно!

У проміжках між караулами перебував при Артамонові Сергійовичі, та ще бігав до Вальзера в слободу. На сон часу майже не залишалось, але спати чомусь і не хотілось. Якщо Корнеліус ненадовго впадав у забуття — де-небудь у кутку, на лаві, а то і в санях — снилися сяючі вогнями лали країни Вуф і сама країна Вуф: залита яскравим сонцем, із вигадливими башточками та духмяними садами. Сашеньку бачив капітан лише побіжно. Перевірив на ній свої єдинорожачі зуби — всміхнувся мало не до вух. Здається, подіяло. Боярська дочка подивилася на мушкетера, що скалився, здивовано й ніби з тривогою. Нічого, коли Ліберея переміститься в алтин-толобас, іще побачимо, який жених завидніший — чи князь Галицький, чи хтось інший.

17-го січня фон Дорн рушив із першого погреба ліворуч, до галереї. Тепер простукував не лише підлогу, і стіни теж. І що ж? У першу ж ходку стіна праворуч обізвалася лунко. Корнеліус схопився за серце. Невже? Приклав вухо, постукав рукояткою кинджала вже як слід, на повну силу. Поза всяким сумнівом — порожньо!

Вийшов обійти караули, біля стосу дров прихопив лома. Повернув до заповітного місця. Прочитавши молитву й поплювавши на руки, вдарив залізною палицею в стіну. З одного замаху пробив наскрізну діру, звідки війнуло гнилизною. Припав до отвору оком — темно, не розгледіти. Нічого, замахав ломом із таким завзяттям, що за хвилину біля ніг валялася ціла гора гіпсового кришива.

Капітан зігнувся в три погибелі, протиснувся в утворений лаз із недогарком свічки. Сундуки! У три яруси, мало не до стелі!

Корнеліус не кинувся до скарбу відразу, стримався. Спочатку, як і годиться доброму католикові, склав дяку Святій Діві: «Будь благословенна, Матір Божа, покровителько шукачів», — і вже потім, трясучись од збудження, почав підчіпляти набубнявіле від вогкості, непіддатливе віко.

Пальці намацали щось вологе, схоже на сплутане жіноче волосся. Фон Дорн підніс свічку й застогнав од нестерпного розчарування. Всередині лежали в'язки хутра, що згнило від тривалого та недбалого зберігання. В інших сундуках було те ж саме — облізлі, ні на що не придатні соболині шкурки. Хтось заховав їх тут років двадцять, а то й тридцять тому, та вийняти забув. Схоже було, що ввесь царський палац стоїть на купі безглуздо загублених припасів, нікому не потрібного гниляччя.

Більше нічого вартого уваги цього дня виявлено не було.

Зате в наступний кремлівський караул, 21-го січня, Корнеліус зробив дивовижне відкриття. Галерея вивела його до маленьких дверей, зламати які вдалося не відразу — гуркіт розлігся на все підземелля. По той бік хід продовжився, але з прямого зробився зиґзаґоподібним, причому коліна цього химерного, невідомо для якої мети прокладеного лабіринту зміїлися без будь-якого чіткого порядку і смислу. В кінці кожного відрізка, на стелі була чорна квадратна діра. Спершу капітан не надав значення цим отворам, вирішивши, що їх прокладено для освіження повітря, та після третього чи четвертого повороту зверху долинули приглушені, але цілком розбірливі голоси.

— Я тобі пику набік зверну, сучий сину, — утробно рикнула діра. — Зараз ось крикну «слово і діло», знатимеш, як государеві свічки красти. Багато накрав?

— Батечку Єфреме Силичу, — жалібно відгукнувся невидимий злодій, — усього ж бо дві свічечки і взяв, Псалтиря священного почитати. Не видавай, Христом-Богом благаю!

— Гаразд. Завтра полтину принесеш, тоді доносити не буду. І дивись у мене, щоб останній раз. Нічого собі царів стольник.

Подивувавшись примхам ефіру, здатного передавати звуки повітропроводами, Корнеліус рушив далі.

В наступному зиґзаґові стеля теж виявилася такою, що говорить.

— «А коли оний воєвода хабарництво не припинить, закувати його в заліза і доправити до Москви, в Розбійний приказ…» Устигаєш? Пиши далі: «Іще великий государ сказав і бояри присудили…»