Борис Акунін - Алтин-толобас

Він широко всміхнувся своєму відображенню і залишився цілком задоволеним: нові зуби виявились аж ніяк не гіршими за старі. А коли ще згадати і про чарівні властивості єдинорога, то виходило, що князеві Галицькому, можливо, ранувато святкувати перемогу.

— До речі, — згадав фон Дорн. — А що за рахунки у вас із митрополитом? І як він міг розгадати причину вашої появи в Артамонівськім провулку? Що за надприродна проникливість?

— Нічого надприродного. Таїсій прибув до Росії з тією ж метою, що і я, — шукати Ліберею. Офіційним приводом було посередництво в суперечці між царем і попереднім патріархом Никоном. Але Никона давно немає, а Таїсій уже котрий рік усе зволікає з від'їздом до своєї митрополії. Каже, приріс душею до Москви та великого государя. Я ж то знаю, до чого він приріс. Таїсій такий же одержимий, як і я. Він був католиком, вивчав в Італії богослов'я, йому пророчили блискучу церковну кар'єру, а грек узяв та й поїхав на Схід, прийняв православ'я, втерся в довір'я до Константинопольського патріарха. Насправді Таїсій таємно лишився латинянином і служить Святійшому престолу, та є в нього й інша, своєкорислива мета. У роки навчання він звідкілясь прознав про посаг візантійської принцеси і забажав відшукати безцінні раритети. Спочатку вирушив до Константинополя, там упевнився, що Ліберея має бути в Москві, й перемістився до Росії. Спершу, щойно приїхавши, попрохав царя Олексія Михайловича надати йому доступ до царського книгосховища. Російський монарх дуже здивувався такому проханню, бо вся бібліотека великого государя складалась із трьох десятків новодрукованих требників та порадників для соколиного полювання. Тоді грек зрозумів, що Ліберею сховано в якомусь таємному місці, й відтоді шукає. Він упертий, од свого не відступиться. А про те, як грек довідався, що я теж розшукую зниклу бібліотеку, я розповім вам якось іншим разом. Зараз це неістотно.

— Митрополит знає про Замолея? — нахмурився капітан.

— Ні, навіть не здогадується.

— Навіщо ж тоді він витрачає стільки років на пошук якихось книг? Адже Таїсій не нам з вами рівня, він і без того багатий. Я бачив його палати на Моховій вулиці — справжній палац.

— Ах, пане фон Дорн, ви некнижна людина, — з жалем зітхнув Вальзер. — Якби ви знали, що за насолода для істинного цінителя тримати в руках стародавній дорогоцінний твір, який існує в одному-єдиному примірнику… Для людей, подібних до мене і Таїсія, це сильніше будь-якого вина. Ну а про гроші теж забувати не слід. Савентус налічив у царських сундуках вісім сотень фоліантів, кожен з них вартий сьогодні цілої купи золота. Тут ідеться про мільйони, а грек жадібний.

Фон Дорн пильно поглянув на співбесідника, вражений раптовою думкою. Нехай митрополит Антіохійський жадібний і заради золота готовий на що завгодно, але аптекар на користолюбця не схожий. Навіщо йому «все золото всесвіту»? Що гер Вальзер із ним робитиме? Навряд чи цьому філософові, цьому співцеві людського розуму, потрібні палаци, розкішні виїзди, парчеві камзоли й дорогі куртизанки. Тут було над чим поміркувати. Але заговорив Корнеліус про інше:

— Ех, коли б знаття, який мерзотник цей Таїсій, я не звелів би трупи ченців до Убогого дому везти! Спробуй знайди їх там тепер, серед багатьох інших, кого порішили за ніч по Москві. Ярижки без сумніву роздягли ченців догола, не впізнаєш. Був би чудовий доказ проти Таїсія — адже його слуги намагалися вас викрасти.

— Любий пане фон Дорн, — здвигнув плечима аптекар. — У Німеччині це, можливо, й було б доказом, але тільки не в Росії. Тут немає ні правильного слідства, ні правосуддя. І вже тим паче не знайти управи на тих, які в милості у його царської величності. Нічого, я тепер буду вдвічі обережнішим, а з вами мені й зовсім нічого не страшно, правда?

Вальзер довірливо заглянув капітану в вічі.

Від усвідомлення відповідальності за цього беззахисного дивака Корнеліус набрав поважного вигляду. Покійний батько говорив: «Найгіршим із злочинів є не крадіжка, навіть не вбивство, а зрада. Ніколи не зраджуй людини, котра тобі довірилась. Обманювати можна лише тих, які тобі не вірять; зраджувати дозволено лише тим, які на тебе не надіються». Гер Вальзер не пожалкує про те, що довірив свою долю Корнеліусу фон Дорну.

— Для вашого збереження можу запропонувати таке, — діловито сказав капітан. — Якщо не пожалієте трьох алтинів на день, біля вас увесь час будуть перебувати двоє солдатів моєї колишньої роти, змінюючи один одного. Я з ними умовлюся. Тільки не купуйте їм вина і розраховуйтесь не вперед, а наприкінці дня. А я буду поряд з вами у вільні від служби години. З чого почнемо пошуки Лібереї?