Борис Акунін - Алтин-толобас

— Обкладинка суціль із рубінів? — тремтячим голосом перепитав фон Дорн. Такий скарб уявити було легше, ніж якийсь там невідомий Філософський Камінь.

— Так. Але побачивши, яким жадібним вогнем загорілись очі царя, пастор перелякався — зрозумів, що володаря такої таємниці цар живим не випустить. І, скориставшись тим, що тримали його вільно, Савентус утік із Москви — спочатку до Литви, звідти до Польщі, а осів у Гейдельберзі. Там він незабаром і помер, заповівши свої записки факультетові. На титульному аркуші рукопису лишилася примітка вченого секретаря: «Маячня й нісенітниця, бо пан доктор Савентус, як відомо всім, був слабий розумом. Та ще і його вигадки про звичаї московитів неправдоподібні». Такий ось вирок. Не дивина, що до мене протягом ста років до рукопису ніхто не заглядав.

— А що, коли й справді все маячня й нісенітниця? — стривожився капітан. — Ви ж не бачили цього Савентуса, а вчений секретар його добре знав. Виходить, усім у Гейдельберзі було відомо, що ваш пастор божевільний.

— Цілком можливо, що від перенесених злигоднів Савентус і справді почасти зробився слабий розумом, — визнав Вальзер. — Та його свідчення аж ніяк не маячня. Для гейдельберзьких професорів минулого століття Московія була казковою країною, я ж тепер знаю точно, що пастор писав про звичаї московитів правду. Нема ніяких сумнівів у тім, що Савентус дійсно жив у Кремлі й зустрічався з грізним царем Іваном. А якщо пастор настільки точний у другорядних подробицях, навіщо б йому вигадувати небилиці про Філософський Камінь?

Аптекар поглянув на капітана поверх окулярів і змахнув маленьким напилочком, яким обточував шматочок білої кістки — певно, того самого магічного бивня єдинорога.

— Так, може, саме в цьому й виявилося божевілля пастора? У фантазіях про Ліберею?

— Ні, не може. Прочитавши записки, я почав збирати відомості про візантійську імператорську бібліотеку і виявив, що й тут Савентус нічого не вигадує. Ліберея дійсно потрапила до Москви. А пізніше, коли по дорозі в Росію я зробив зупинку в Дерпті, я бачив список Лібереї, складений якимсь пастором Веттерманом — іще одним лівонцем, котрому цар Іван показував свої книжкові скарби. «Математика» Замолея значиться і у Веттермановім перелікові.

— Це міняє справу, — повільно промовив Корнеліус. — Отже, сумнівів немає?

— Ані найменших. — Рука Вальзера розмірено водила поверх верстатика, добуваючи тонкі, скреготливі звуки. — Я припускаю, що після втечі Савентуса російський цар не зміг відшукати в Москві людину доволі вчену й проникливу, щоб не лише прочитати, але й розшифрувати арамейські письмена. Савентус пише, що давній автор застосував якийсь тайнопис, зрозуміти котрий здатен тільки досвідчений майстер алхімії. Відомо, що в пізніші роки царювання Іван полюбляв розмовляти з книжниками, і для деяких із них це дуже кепсько закінчувалось. А потім тиран ізсунувся з глузду. Жив затворником, прокопав під своїми палацами в Кремлі й Олександрівській слободі силу-силенну підземних ходів, усе ховав скарби від справжніх і вигаданих ворогів. В одному з таких тайників сховав і Ліберею — ніхто не знає, де саме. Цар помер дуже швидко, за грою в шахи. Своїх таємниць заступнику відкрити не встиг.

— Так де ж шукати ці сундуки?

— Тут, у Москві, — впевнено заявив Вальзер, розглядаючи виточений двозубець. — Восьмий рік я живу пошуками Лібереї. Завербувався в Росію, а потім вивчив мову і прийняв православну віру, щоб безперешкодно читати стовпці у царських архівах. У мене є знайомці ледве не в усіх приказах. Одних я лікував, других пригощав, третім робив подарунки. Й ось тепер я близький до розгадки, дуже близький. Скоро книга Замолея буде моєю!

— Справді?! — вигукнув Корнеліус.

Аптекар знову схилився над верстатиком.

— Так. Нещодавно в старій писцевій книзі приказу Государевих майстерських палат я натрапив на запис від 7072 року про те, що водовозних справ майстру Семену Рижову звелено виготовити свинцеві дошки, аби вкрити ними, а потім запаяти підлогу, стіни і склепіння якогось підвалу, «а якого, сказано в документі, те відомо лише великому государеві». Уявляєте?!

Фон Дорн подумав, здвигнув плечима.

— Мало що це могло бути.

— Ні, мій добрий друже, запаяні свинцеві стіни і склепіння потрібні для збереження від вологи — щоб не відволожилися книги. І час збігається: Савентус утік із Москви саме восени 1564 року — за московським літочисленням 7072-го! Це й був тайник для Лібереї, я певен.