Борис Акунін - Алтин-толобас

Цю передмову мудрий аптекар, без сумніву, зробив для того, щоб капітан вислухав розповідь з належною увагою.

Хитрощі подіяли — Корнеліус усім тілом подався вперед.

— Найбільший скарб? — запитав фон Дорн, не тільки пришіптуючи, а ще й якось раптом охрипнувши. — Ви говорите про золото?

Вальзер розсміявся — не весело, а скоріше гірко.

— Ви вважаєте, гер капітан, що на світі немає нічого ціннішого від золота?

— Чому ж, є. Коштовне каміння, приміром. Алмази, сапфіри, смарагди.

— Що ж, — аптекар узяв якісь кістяні рогачики й загадково всміхнувся, — є там і коштовне каміння, а золота стільки, скільки ви забажаєте.

— Стільки, скільки я забажаю? — спантеличено перепитав Корнеліус.

— Саме так. Скільки вам треба для цілковитого задоволення — пуд, сто пудів, тисячу?

Брови фон Дорна грізно зійшлися. Здається, гер Вальзер дозволяє собі насміхатися? Аптекар же, помітивши, як змінилось обличчя мушкетера, зайшовся тихим сміхом — мабуть, усе-таки не знущальним, а збудженим.

— Не вертіть головою, мій юний друже, ви мені заважаєте. Сидіть і терпляче слухайте, я почну здалеку.

Він уставив Корнеліусу в рот кістяні розпірки, й на цьому діалог природним чином перетворився на монолог.

— Вісім років тому я вступив професором фармакології та травознавства на медичний факультет Гейдельберзького університету. Ви, звичайно ж, чули про цей поважний навчальний заклад.

Фон Дорн ствердно угукнув — у Гейдельберзі, тільки на теологічному факультеті, навчався його брат Андреас.

— Не трясіть головою, сидіть сумирно… Умовою моєї угоди з ректоратом було те, що у вільний од лекцій і лабораторних дослідів час мені буде дозволено вільно порпатися в університетських архівах. На ту пору я був прихильником галеністської терапії, вивчав цілющі властивості сурми і мав надію відшукати корисні відомості про цю дивовижну субстанцію в трактатах і записках знаменитих алхіміків попередніх століть. Попутно мені траплялося багато щонайцікавіших документів, які не мали відношення до предмета мого наукового інтересу, одначе людина з допитливим розумом завжди тримає очі широко відкритими — адже ніколи не знаєш, звідки проллється благословенне світло. І ось одного разу я натрапив на записи одного пастора, такого собі доктора Савентуса, людини великої вченості, знавця грецької та давньоєврейської премудрості. Він жив сто років тому.

Фон Дорн застогнав — боляче.

— Потерпіть, тут, у яснах, застряв маленький осколок зуба. Ось так! Більше боляче не буде… Цей богослов служив у Лівонії парафіяльним священиком і під час війни потрапив до московського полону. Після сили-силенної пригод, які я вам переказувати зараз не буду, Савентус опинився в Кремлі, де постав перед очима царя Івана — того самого, якого потім прозвали Грозним. Пастор пише, що цар обійшовся з ним милостиво і сказав, що давно шукає вченого мужа, котрий допоміг би йому розібрати стародавню бібліотеку, яка дісталася государеві од пращурів. І далі автор записок докладно розповідає історію цієї книгозбірні, котру він іменує Лібереєю. Царська бібліотека… Прополощіть рот горілкою, та тільки, благаю, не ковтайте.

Скориставшись тим, що знову може говорити, Корнеліус нетерпляче вигукнув:

— Послухайте, гер Вальзер, до дідька вашу бібліотеку! Розповідайте про скарби.

— Так бібліотека і є той самий скарб!

Капітана охопило глибоке розчарування. Він так і знав, що цей книжний черв'як зверне кудись на нудне казна-що. Знайшов, кого слухати всерйоз, розвісив вуха!

Вальзер знову засміявся.

— У вас навдивовиж виразна міміка, гер фон Дорн. Зараз я виготовлю зліпок із воску. Поширше рота й не здумайте ворушитися.

«Хай базікає, — думав Корнеліус, поки лікар залишив йому ясна в'язким і гарячим, — тільки б зробив гарні зуби».

— Ліберея — це та сама бібліотека візантійських імператорів, в основу якої лягло зібрання великої Александрійської бібліотеки і твори перших християнських віровчителів. Двісті років тому принцеса Софія, племінниця останнього кесаря, привезла великому герцогу московитів цей скарб у посаг. Неосвічені царі книгами цікавилися мало, і до Івана бібліотека так і пролежала в сундуках майже неторканою. За півстоліття до Савентуса до книг допустили вченого афонського ченця Максимуса, та розібрати бібліотеку до кінця не дали. А між тим Савентус пише, що в сундуках лежали рідкісні, а то й зовсім унікальні списки й рукописи, найнемудрящіший з яких коштував би не менше тисячі дукатів. Це за цінами столітньої давності, а в нашу освічену епоху король французький заплатив би за невідому комедію Арістофана чи власноручні записки Тацита п'ятдесят, ні, сто тисяч ліврів!