Борис Акунін - Алтин-толобас

Корнеліус мугикнув, бо лікар несподівано вхопив його чимось залізним — здалося, що просто за щелепу — і потягнув.

— Один вийнято. Р-раз! Ось і другий. Прополощіть рота горілкою й виплюньте в миску.

Як слід поганявши між щоками добрячий ковток горілки, випльовувати її капітан, звичайно, не збирався — проковтнув і зразу ж потягнувся до пляшки випити ще, та Вальзер не дав.

— Досить. Я хочу, щоб ви слухали мене з ясним розумом. Я збираюся повідомити вам щось таке, що змінить усе ваше життя.

Аптекар схвильовано поправив окуляри, запитливо подивився фон Дорну в вічі.

— Маю надію, змінить на краще? — пожартував той.

Вальзер замислився.

— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть, гер капітан, чи є у вашому житті яка-небудь велика таємниця, котру ви намагаєтеся розгадати?

— Велика? Дякувати Богові, нема. — Корнеліус усміхнувся. — Звичайно, крім самого життя.

— Тоді вважайте, що досі ви по-справжньому не жили, — дуже серйозно, навіть урочисто сказав Вальзер. — Людське життя набуває сенсу, тільки коли в ньому виникає Велика Таємниця. Слухайте ж. Ви перший, кому я вирішив одкритися. Коли б я вірив у Бога, то вважав би, що вас послав мені Господь. Але Бога нема, є тільки сліпий випадок, а отже, спасибі сліпому випадку.

Фон Дорн відчув, що йому передалося хвилювання співбесідника, й жартувати більше не намагався — весь перетворився на слух.

— Ви хоробрий, сильний, великодушний лицар. У вас жваві, розумні очі. Як нечасто поєднуються в людях ці дорогоцінні якості: сила, великодушність і розум. Можливо, я роблю непоправну помилку, довіряючись вам, але ж якби ви не кинулися з такою самовідданістю рятувати мене, я все одно вже був би мертвим. — Вальзер здригнувся. — Ченці випотрошили б мене живцем, вивідали мою таємницю, а потім кинули б на клювання воронам.

— Ченці? А я гадав, це звичайні грабіжники, що начепили чорні ряси, аби їх не було видно в темряві.

— Хіба ви не впізнали Юсупа? — здивувався аптекар. — Ви ж були з ним віч-на-віч.

— Якого Юсупа? Ви маєте на увазі ту каналію, що вибила мені зуби? Ні, лиця я не розгледів — місяць світив йому в спину. Хіба він мені знайомий?

— Це ж Йосиф, підручний митрополита Антіохійського!

— Ви хочете сказати, що на вас напали люди Таїсія?

Корнеліус пригадав, як високопреосвященний шептався про щось із чорнобородим аскетом, і той одразу ж висковзнув за двері. Ні, це було абсолютно неможливо.

— Не може бути, — затряс головою капітан. — Такий учений муж, служитель Божий. Ви помиляєтесь!

— Хто служитель Божий, Юсуп? — Вальзер розсміявся. — Не хотів би я зустрітися з його богом. Юсуп — сирієць, хашишин, головний довірений Таїсія, виконавець усіх його темних справ.

— Хаши… Хто?

— Хашишин. Є на Сході такий таємний орден, його членів змалечку готують до ремесла вбивці. Ті люди вірять, що можуть досягти райського блаженства, коли вбиватимуть за велінням свого імама. Всі таємні вбивства Леванта і Магріба здійснюються хашишинами, вони майстри своєї кривавої справи. У них немає ні сім'ї, ні звичайних людських почуттів і пристрастей — тільки куріння хашишу та вірність імамові.

— Так, я чув щось про цих фанатиків, — кивнув фон Дорн. — Їх іще називають ассасинами. Та тільки до чого тут його високопреосвященство?

— Багато років тому Таїсій викупив Юсупа в антіохійського паші, врятував од жахливої кари — здирання шкіри живцем. З того часу Юсуп вважає його своїм імамом і відданий йому як пес. Знаєте, як Таїсій досяг нинішнього свого становища? Всі його недоброзичливці та суперники дивним способом вирушали на той світ. Варто було Таїсію забажати єпископської катедри в Салоніках, і тут же звільнилася вакансія — архієрей ні з того ні з сього скрутив собі в'язи, впавши уночі з ліжка. Таким же чином дісталася грекові архієпископська митра, згодом і митрополитська. О, я багато дечого знаю про їхні з Юсупом діла! Коли Таїсій ставить перед собою мету, він не зупиняється ні перед чим. Заради Лібереї цей хижий звір розірве мене на шматки. А він же ще не знає про Замолея!

— Ліберея? Замолей? — нахмурився Корнеліус на нові слова. — Що це чи хто це?

Адам Вальзер збився, потер пальцями лоба.

— Вибачте мені, друже мій. Я перескакую з одного на друге й тільки морочу вас. Зараз, зараз я заспокоюсь і розповім усе по порядку. Знаєте що? Я говоритиму й одночасно робитиму вам зуби — це допоможе моєму розуму вибудувати послідовний ланцюжок викладу. Спочатку скажу лиш одне: мова піде про найбільший скарб із усіх відомих людству.