Борис Акунін - Алтин-толобас

Настає великий день! Біс із ними, із скарбами! Спочатку честь, а решта потім.

Тільки б устигнути, тільки б не спізнитись.

Корнеліус вибіг за ворота, ведучи коня на поводі. Абияк причинив стулки. Брязкаючи шпорами і притримуючи шпагу, скочив у сідло.

Наостанок капітан озирнувся, і йому здалося, що будинок Адама Вальзера дивиться на нього тринадцятьма недобрими підсліпуватими очима.

Тепер доктор і магістр обидва стояли рачки, опустивши голови донизу, й роздивлялися залиту білим, неживим світлом чотирикутну виїмку розміром з квадратний фут. Від кільця лишився тільки рудий бублик іржі, але грубо вирубана в камені скоба була цілісінька — та й що з нею могло статися за якихось триста років?

— Підчепимо ломом? — видихнув Фандорін.

— Ні, краще спробуємо руками, — тонким, не схожим на свій голосом відповів Максим Едуардович. — Господи, невже знайшли?

Взялися за скобу вдвох, потягли. Спочатку плита зробила вигляд, що приросла намертво і нізащо не покине свого ложа, та з другого ривка жалібно скрипнула й пішла, пішла вгору. Вона була ще легшою, ніж верхня.

Коли скарбошукачі відклали її вбік, у підлозі відкрилася чорна діра, і звідти в лице Ніколасу війнув запах Часу: зазвичай настільки важко вловимий, він був густим, в'язким і дурманив набагато сильніше, ніж гашиш, яким майбутній магістр тішився у студентські роки, коли був легковажним і підпадав під чужі впливи.

Партнери завмерли над потайним люком, перезирнулися. Вигляд у Болотникова був зовсім безумний — волосся розкуйовдилося, лоб у чорних смугах, зіниці так і бігають з одного боку в другий. «Треба гадати, я маю не ліпший вигляд», — подумав Фандорін. Іще б пак, усього крок лишається до всесвітньої слави, скаженого багатства і, що дорогоцінніше, до розкриття таємниці, можливо, найнеприступнішої з усіх, які відомі історії.

— Ну, хто перший? — запитав Ніколас. — Зараз принесу драбину, й вирішимо. Тільки не світіть без мене вниз, гаразд?

Ступив на дерев'яний настил, що здіймався над люком футів на два, і занишпорив вузьким, сфокусованим променем по підлозі — де тут були інші інструменти й згорнута вірьовочна драбина? Ага, ось. Коло світла вихопило з темряви рукоятку кирки, чорну трубку домкрата і трохи обабіч іще щось дивне — біле й напівкругле. Здається, спортивний черевик. Ні, чорний кед з гумовим обводом та білою шнурівкою. Мабуть, із тієї купи сміття, котру вони з архівістом перекидали лопатами.

Фандорін повернув фокатор, аби коло світла зробилося менш інтенсивним, але зате більш широким.

З темряви із беззвучною стрімкістю нічного кошмару виросла постать: спочатку ноги, потім картата сорочка, біле обличчя, що заблискало окулярами, світлий скісний чубчик на лобі.

Побачивши перед собою вбитого Шурика, магістр відчув навіть не страх, а нищівне, найгіркіше розчарування. Так він і знав! Усе це сон, звичайнісінький сон: потайні дверцята в підлозі, аромат застояного Часу. Зараз задзвенить будильник, треба буде вставати, чистити зуби й робити зарядку.

У руці в кілера, що приснився, спалахнула й тут же погасла вогняна кулька, і ліхтар зненацька смикнувся, лопнув, розсипався на дрібні осколки. Крізь цей тихий брязкіт долинуло знайоме нудотне цмокання.

«Є і другий варіант, іще менш приємний», — подумав Ніколас, стоячи в непроглядній темряві. Це не сон, а божевілля. Й нічого дивного — після всього, що сталося за останні дні. Що ж, принаймні до в'язниці за вбивство не посадять, лікуватимуть і, може, навіть вилікують.

— Що там у вас? — пролунав голос Болотникова. — Ліхтар бахнули? Який ви незграбний! Зараз посвічу.

Що це? Здається, шурхіт кроків, які поволі наближаються?

Ніколас позадкував — туди, де з ями в підлозі лилося розсіяне, все в крупинках танцюючої пилюки світло.

Усупереч вихованню та переконанням, звідкись із дитинства чи глибин підсвідомості, плямистою змією виповз і третій варіант: привид.

Фандорін ніколи не вірив у потойбічні сили, бродячих мерців і всяку іншу нісенітницю, а тут раптом зробилося нестерпно страшно — до нудоти, до холодного поту. Що там таке насувається з темряви?

Ніколас дозадкував до пролому і зробив крок униз, аби доторкнутися до живої людини. Схопив Максима Едуардовича за плече, струснув.

— Якого біса? Що за… — роздратовано буркнув, сидячи навпочіпки, архівіст, оглянувся й поперхнувся.

Його обличчя Ніколас не бачив, тому що ліхтар світив униз, у діру. Виходить, не виконав Болотников прохання колеги, та зараз це вже не мало значення.