Борис Акунін - Алтин-толобас

В усьому цьому було щось дивне.

— А де ваші співробітники? — запитав Ніколас. — Я не розумію, як він міг пройти повз них непоміченим.

— Хлопців я відпустив, нехай посплять, — добродушно відгукнувся Сергєєв. — Вирішив, підміню їх сам. Ну, що ви там таке знайшли, містер-магістер? Показуйте.

Промінь сповз із обличчя Фандоріна, поникав туди-сюди й зупинився на зотлілій рогожі, з-під якої знову заморгали веселі іскорки.

— Ось вона, голубонька, — пробурмотів полковник. — Невелика, та певно цінна, якщо Сєдой через неї на вуха став.

— То ви все знали? — тупо запитав Ніколас. — І Йосиф Гурамович, виходить, теж?

Сергєєв звісився в діру понижче, й тепер його лице підсвічувалося збоку — чорно-біле й жахливе, як маска злочинця з театру Но.

Беззвучно, з придихом розсміявшись, Володимир Іванович сказав:

— Coco нічого не знає, він — козел, а в цьому світі, дорогий сер, козлам не світить. От Сєдой, той орел. Професіонал завжди знає, на чиєму боці йому бути, особливо якщо треба вибирати між орлом і козлом.

— Так ви працюєте на Сєдого?! Але… але навіщо ж ви тоді вбили Шурика?

— Полковник Сергєєв буде на варті стояти, а ввесь навар дістанеться Шурикові? — гмукнув голова безпечного департаменту. — Знайшли шістку. Та якби не я, хрін би Сєдой довідався, що за банкет намічено на цю дивовижну ніч.

«Звідки така поінформованість?» — подумки здригнувся Фандорін. Відповідь була на поверхні, ганебно елементарна: жучки. Квартира на Київській напевно прослуховувалася, підступний полковник був у курсі всіх нарад і обговорень, тільки доповідав про хід пошуків не своєму шефові, а його супротивникові.

«Я пішак, — подумав магістр. — Мене використали, мною вертіли, як заманеться. Алтин мала рацію: я їжачок у тумані».

І все-таки не все тут було ясно.

— Невже ви гадаєте, Сергєєв, що Владик, тобто Сєдой, вибачить вам убивство свого вірного помічника?

Володимир Іванович знову тихенько засміявся — так, ніби щойно пригадав і зібрався розповісти дотепного анекдота.

— А Шурика ухекав не я, а ви. Ви, ви і вбили, прекрасний сер. Цюкнули душогуба залізякою по кумполу. Сєдой знає, який ви спритний, він повірить. А залізяка он вона — між вами й Шуриком валяється. Але тут вчасно підіспів молодчага Сергєєв і прострелив містеру Фандоріну його дурну англійську довбешку. Ви в яке око оливку вважаєте за краще — у праве чи в ліве?

— Влад не повірить! — затулився долонею від променя Ніколас. — Він знає, що я нездатен убити людину ударом ззаду! У вас нічого не вийде! Соловйов не ідіот, він у людях розбирається, і ви за все відповісте!

Сергєєв замислився.

— Гм, а й справді. Владик — хлопець скрупульозний. Чого доброго, й пальчики з залізяки зніме, і експертизу, дивись, замовить. Спасибі за розумну пораду, містере Фандорін. Coco говорив мені, що ви — просто кладезь мудрості.

Зненацька голос полковника змінився — зробився жорстким, владним:

— А ну, живо взяв трубу, біг бен довбаний! Умаж йому по потилиці — та з усієї сили, щоб тобі на рукав ошмаття полетіло!

Ніколас відповів короткою ідіомою з фольклорного записника, що означала відмову в найгрубішій і найкатегоричнішій формі.

Із чорного квадрата метнулася блискавка, а гуркіт од пострілу в замкнутому приміщенні був таким, що магістр затиснув вуха руками й зігнувся навпіл. Першої миті йому здалося, що це барабанні перетинки, в цілковитій відповідності зі своєю назвою, вдарили занадто хвацький дріб і, не витримавши навантаження, негайно лопнули.

Коли до Ніколаса повернувся слух (а сталося це за півхвилини, не раніше), виявилося, що Володимир Іванович не мовчить — викладає аргументи на користь своєї пропозиції:

— … майстер спорту зі стрільби, — говорив відставний полковник. — Чотири рази призи по управлінню брав. Із п'ятдесяти метрів кулю в обручку кладу. Наступну кулю, падло вухате, ти отримаєш, у лікоть лівої руки, в променевий нерв. Ти не уявляєш, який це біль. Вити будеш, по підлозі качатися. А питається, навіщо? Я ж тебе все одно живим звідси не випущу. Давай, бери залізяку. Скоріше відмучишся.

Фандорін інстинктивно обхопив лікті долонями й метнувся вбік із освітленої плями, та промінь ураз його знайшов.

— А особливо я полюбляю садити по рухомій міше…

Сергєєв так зайшовся сміхом, що аж захрипів. Ліхтар гойднувся, вивернувшись убік, освітив лице полковника, і було видно, що очі у Володимира Івановича здивовано витріщені, а сам він звішується з діри якось занадто вже відчайдушно, буцім хто притиснув його зверху ногою.