Борис Акунін - Алтин-толобас

— Я мушу вам дещо пояснити й вибачитися перед вами, — сказав Габунія, підводячись із-за величезного ебенового столу назустріч Фандоріну.

Вночі (а вірніше, вже на світанку) розмови не вийшло — після пережитих потрясінь магістр був у стані, близькому до шоку. Вибравшись зі склепу в підвал, звідти у двір, а з двору на вулицю, де чекала ціла валка бегемотоподібних джипів, Ніколас відчув, що в нього йде обертом голова. Впавши на скрипуче шкіряне сидіння, Фандорін прихилився скронею до м'якого плеча банкіра і провалився в глибокий, непритомний сон, од якого очунявся лише за дев'ять годин у квартирі на Київській. Розплющив очі, побачив на стільці перед канапою непорушного брюнета з хвацько підкрученими вусами. Це й був Гіві, котрий уже двічі врятував магістрові життя.

— Зараз філіжанку кави по-тбіліськи, і поїдемо до шефа, — суворо сказав командир габуніївського «Ескадрону».

Ніколас сперся на лікоть, заозирався довкола.

— Обкладинку на експертизу віддали, — пояснив Гіві, не чекаючи запитання.

Далі все було, як він сказав: філіжанка густої, міцнющої кави, холодний душ, гонка на шаленій швидкості з мигалкою просто по розділювальній смузі в бік центру, тихий Гнєздниковський провулок, офіс «Євродебету». Дивним було тільки одне — Фандоріна до кабінету голови чомусь провели не через секретарський передбанник, як минулого разу, а чорним ходом, у бокові двері. Ніколас так і не зрозумів, до чого тепер ця конспірація.

Бесіда, отож, почалася з вибачень.

— Я негарно з вами вчинив, Миколо Олександровичу, — сказав банкір, скрушно опустивши голову, від чого подвійне підборіддя зробилося потрійним. — Я вас використав. Це могло коштувати вам життя, хоча Гіві та його хлопці за вами приглядали.

— Хлопці з «Ескадрону»? — блиснув поінформованістю Фандорін.

Йосиф Гурамович у захопленні закотив очі, ніби віддаючи данину проникливості співбесідника.

— Так. Це спеціалізований підрозділ, який я створив, коли довідався, що начальник департаменту безпеки завербований моїм конкурентом. Вийшло дуже зручно: Сєдой думав, що все про мене знає, а сам знав тільки те, що я підсував Сергєєву. Ох уже ці кадебешники! Їм завжди мало бути виконавцями, обов'язково рвуться в лялькарі.

Магістр насупився:

— Ви доручили мене піклуванню Сергєєва навмисне, щоб посадити на гачок Сєдого? А ваші люди тим часом стежили за мною, і за Сергєєвим.

— І за самим Сєдим, звичайно, — підхопив Габунія. — І бачите, як вдало все вийшло. Сєдой лишився з носом і при цьому без рук: його ліва рука, Володимир Іванович Сергєєв (великий був грішник, хай простить йому Господь), відітнула праву руку, негарну людину Шурика (цього все одно Господь не простить, отож і прохати не буду). Відітнула — й сама відсохла, тому що Гіві нашого полковника застрелив. Жаль, звичайно, а як було не застрелити? Та нічого, адвокати в мене першокласні, вони доведуть, що це була адекватна самооборона. Дозвіл на зброю в Гіві є, все як годиться, його хлопці — от молодці — зняли прихованою камерою, як Сєдой із Сергєєвим зустрічався, і з Шуриком теж. Плівочка вже в ГУБОПі. Хай покрутиться Сєдой, хай пояснить, що за справи в нього були з цим відморозком. Не до «Вестсібойлу» тепер буде Владикові. Дулю йому із ткемалі, а не тендер.

Йосиф Гурамович якнайсолодше всміхнувся, а Ніколас, дивлячись на приємно округле, в бульдожу складочку, лице банкіра, відчув щось близьке до замилування. Мав рацію мудрий шеф-редактор журналу «Телескопъ», який задумав зробити спецномер про цивілізаційні процеси в російському бізнесі. Які пестливі для слуху західної людини слова: адвокати, адекватна самооборона, дозвіл на зброю! Ніяких «замочити», «укачати в асфальт», «розмазати по бамперу». Алтин могла гордитися своїм «таргетом».

— От як у нас нині, Миколо Олександровичу, — скромно сказав Великий Coco, ніби підслухавши думки Фандоріна. — Всі проблеми розв'язуємо культурно, за законом. Час піратів на зразок Сєдого відходить у минуле. За три-чотири роки їх узагалі не лишиться.

— А приховувати скарб, який належить державі, це теж за законом? — не втримався від випаду Ніколас.

Йосиф Гурамович ображено надув губи.

— Слухайте, не можна ж усе зразу. Вчора ще по деревах лазили й одне одного їли, а сьогодні вже вулиці на червоне світло не перейди. Поступово треба, потихеньку. Еволюційним шляхом. Трішки помахлювати — це можна, це по-людському. А одне одного мочити як попало — це, вибачте, вже анахронізм. Я мочити буду, потім мене чи мою дитину замочать? Так! — пожвавішав Габунія й навіщось кинувся до стінної шафочки. — В мене велика новина! Сабрина моя дитину чекає, сама сказала. Мені п'ятдесят два роки, я гадав, ніколи вже дітей не буде! Уявляєте — стою перед нею і бурмочу, мов дурень: «Моя, моя дитина!» А вона, стерво, сміється. «Помучся, може, й не твоя». Я помучився, Миколо Олександровичу, ой як помучився. Півночі не спав, усе терзався, чия дитина. Раніше, звичайно, я ще більше б мучився, а тепер трішки попереживав, потім з'їв два тістечка й заснув. Це через те, що ви мені все про мене пояснили. Ми з Сабриночкою — ідеальна пара. Тепер ревную, — страждаю, а на душі тепло, гарно. Спасибі вам. Випиймо за кохання й за маленького Габунію!