Борис Акунін - Алтин-толобас

Другого разу полковника вже не було, але з-за уламків час від часу виглядали охоронці. Коли поткнулися зовсім близько, Ніколас провів мобілізацію: вручив молодикам лопати і звелів перетягти з місця на місце величезну купу сміття. Хлопчики спітніли, забруднили свої чудові костюмчики, одному забило щиколотку цеглиною, що впала.

Третього разу Фандорін і Болотников працювали в цілковитій самотності — охорона залишилася зовні й інтересу до копацтва недоумкуватих істориків більше не виявляла. Це означало, що пора, можна.

План склали такий. Сергєєвських красенів поставити на кожному розі будинку № 15, щоб ніхто не набрів — проблемні підлітки, алкоголіки, безпритульні коханці, та й з міліцейським патрулем, який зацікавиться променем світла, охоронці теж легко домовляться. Ніколас і Болотников одчинять гнилі двері, спустяться вниз і будуть додержуватись інструкцій Корнеліуса фон Дорна. Якщо (о якщо!) вдасться щось знайти, спробують зробити найпопереднішу й найприблизнішу оцінку скарбу, та нагору виносити нічого не будуть. Навіть більше того — для конспірації поїдуть завтра й навіть післязавтра ще на які-небудь руїни, а тим часом вирішать, як і в якій формі оголосити місту й світові про грандіозну, надзвичайну знахідку.

Прибули на Таганську о другій годині ночі. На вулиці жодної душі, тихо. Фандорін подивився праворуч, ліворуч, угору. Побачив, що місяць намагається підгледіти за шукачами скарбів крізь негусті хмари, та все ніяк не проб'ється, й небо від цього чорне й сіре, схоже кольором на мармуровий надгробок.

Хлопчиків розставили по постах. Крізь діру в паркані пролізли до двору, а ще через п'ять хвилин уже продиралися крізь купи дощок і щебеню вниз, у підвал. Іржаві залізні двері довелося зірвати ломом. Скрегіт і брязкіт безладним відлунням одгукнулися між темних стін, із яких звисали клапті відшарованої фарби.

— Так, — чомусь пошепки сказав Фандорін, освітивши стелю підвалу. — Північно-східний куток — он той.

Архівіст підійшов до стіни, пошкріб її ножем.

— Вапняк, споконвічний московський вапняк, — теж упівголоса повідомив він. — І кладка стародавня. Так іще за Іоана Третього обтісували. У Москві багато старих будинків стоять на таких ось фундаментах. Розчин на яєчних жовтках із додаванням меду, бджолиного воску, курячого посліду_і бозна-чого ще. Тримає краще, ніж будь-який сучасний.

Ніколасу, якого тіпав нервовий озноб, здалося, що історико-архітектурна лекція Максима Едуардовича зараз не на часі. Магістр дістався віддаленого, зверненого до двору кутка, поставив ліхтар збоку й узявся за лопату. Спочатку треба було розчистити підлогу від сміття.

Пісня про невловиму Суліко залишила Фандоріна у спокої з того самого дня, коли він перелічив вікна на фасаді будинку № 15. Замість грузинського фольклору до Ніколаса тепер прив'яз вірш із книжки, вийнятої з шафи в кабінеті. Очевидно, квартира на Київській використовувалась «Євродебетбанком» як тимчасовий притулок для ділових гостей, тому добір літератури в шафі був специфічний: усілякі бізнес-довідники, глянсові журнали, аж п'ять примірників «Російської банківської енциклопедії» й чомусь самотній томик серії «Майстри радянської поезії». Його-то Фандорін і гортав ночами, змагаючись із безсонням.

Віршик був приставучий, про передпубертатне кохання. «Хорошая девочка Лида на улице этой живет», — бурмотів тепер Ніколас з ранку до вечора й бачив перед собою не якусь невідому йому Ліду, а вулицю Таганську й будинок № 15, затягнутий зеленою сіткою.

Ось і зараз магістр розмахував лопатою в такт амфібрахію — між іншим, тристопному, з жіночою римою, що відповідало розміру класичного лімерика. «Он с именем этим ложится и с именем этим встает». Ритм був зручний, якраз для фізичної праці, й справа рухалась.

Нарешті з-під мотлоху показалися напівзгнилі дошки. Очевидно, в підвалі колись жили люди, оскільки настелено підлогу.

Довелося відкласти лопати й узятися за ломи. Зняли один шар дощок, за ним виявився інший, обвуглений.

— От вам і пожежа 1812-го, — зауважив Болотников, витираючи спітнілого лоба. — Ну що ви все бурмочете? Вперед, Фандорін, ми близькі до мети.

Зняли й цей настил.

— Ага! — азартно вигукнув Максим Едуардович, коли залізо вдарилось об камінь. — Кам'яні плити! Я так боявся, що під дошками виявиться ґрунт. Нумо, нумо, розчищаймо!

Поставили ліхтарі на краї ями, що утворилась у кутку. Докришили дошки, вичерпали потерть і пилюку лопатами.