Борис Акунін - Алтин-толобас

Дяк раптом підвівся з-за столу, смикнув шапку. Підхопився й молоденький писець.

До катівні ввійшли двоє: першим — кремлівський скороход у червоному царському каптані, за ним іще хтось, у півтемряві до пуття не розгледіти, лише чутно було, як побрязкує на боці шабля.

— Указ ближнього государевого боярина Артамона Сергійовича Матфеєва, — оголосив придворний служитель і, розгорнувши, прочитав цидулу: — «Царственої великої печаті зберігач прирік служилого німця капітана Корнія Фондоріна не зволікаючи з Розбійного приказу відпустити, бо вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо. А коли хто тому капітану Фондоріну чинив безчестя чи кривду, того кривдника, на кого Корній вкаже, закувати в заліза й бити батогом нещадно, навіть до півста разів».

Із тіні вийшов і другий. У срібному каптані, гостроверхій соболиній шапці, лицем чорний.

— Іван… Іван Артамонович, — схлипнув фон Дорн, іще не до кінця повіривши в чудо.

— Указ боярина чув? — суворо запитав арап у дяка. — Звели руки розв'язати. Батога захотів?

Допитний дяк, і без того блідий, побілів як крейда.

— Знати не знав, відати не відав… — забелькотів. — Вони й іменем не назвалися… Та Господи, та коли б я знав, хіба б же я… — Поперхнувся, закричав. — Вірьовки знімайте, гаспиди! Одежу, одежу їхній милості піднесіть!

Матфеєвський дворецький підійшов до Корнеліуса, похмуро обдивився його, пом'яв сильними, цупкими пальцями ребра.

— Цілий? Поламати не встигли? До служби придатний?

— Придатний, Іване Артамоновичу, — відповів фон Дорн, натягаючи тілогрій — від обривків сорочки відмахнувся. — Та ще трошки, і треба б відставка. Через каліцтво.

Арап глянув на жаровню, на дибу.

— Ну, я тебе на волі підожду. Тут дух важкий. Тільки недовго, Корнію. Служба жде.

Вийшов.

Корнеліус пом'яв задерев'янілі зап'ястя. Ось так: «Вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо» — і все. Ні, таки в російському судочинстві є свої переваги.

Він повернувся до Силантія, взяв однією рукою за бороду, другою вдарив у зуби — від душі, до хряскоту. Не за те, що кат, а за приповідки й за «черв'яка».

Підійшов до дяка. Той замружився. Та вся лють із капітана вже вийшла з зуботичиною, тому дознавача фон Дорн не бив, тільки сплюнув.

Іван Артамонович ждав у санях, поряд — ведмежа шуба, приготовлена для Корнеліуса.

— Швидко управився, — всміхнувся арап. — Не сильно скривдили, чи що?

Капітан скривив губи, сідаючи й укутуючись у шубу.

— Ну їх, собак. Тільки рука бруднити. Спасибі, Іване Артамоновичу. Ти мене виручав.

— Гріх вірну людину не виручити. — Арап торкнув візерунчасті віжки, і тройка сірих коней покотила по жовтому снігу. — Адам Валзеров до мене тільки опівдні добрався, перед тим я з боярином у царському теремі був. Як прознав я, що тебе в Розбійний одволокли, зразу сюди. Добре встиг, а то тут майстри з людей пироги з тельбухами робити. Тільки ось що я тобі скажу, Корнію. Ревність трать на солдатську службу, лазутчиків у боярина й без тебе доволі. То в палаці підслуховуєш, то до злохитрого Таїсія на двір забрався. Вгамуй свій запал, вгамуй. Що ми тебе з катівні визволили, за те не дякуй. Артамон Сергійович своїх ревнителів у біді не полишає — про це пам'ятай. А що Таїсій, пес латинський, заодно з Милославськими, про те нам і так відомо, даремно ти на рожен пер. Нічого, як наша візьме, з усіма ними, паскудниками, розплата буде.

— Як це — «наша візьме»? — запитав капітан.

— А так. Завтра вранці прийде московський народ у Кремль, великим натовпом. Будуть Петра царем кричати, а в правительниці царицю Наталію Кирилівну. Вже ходять наші по Москві й посадах, шепочуть. Федір та Іван, мовляв, слабі, немічні. Лікарі говорять, обидва царевичі на світі не жильці, в правителі не годяться. Іди, капітане, відсипайся. Не твоя справа боярським оком і вухом бути, твоя справа шпагу міцно тримати. Завтра буде тобі робота. На світанку заступиш зі своїми на караул довкола Грановитої палати, там буде Дума сидіти. Стременних і списників близько не підпускай. Коли що — рубай у капусту. Зрозумів, яке тобі діло довірено?

Чого ж тут не зрозуміти. У капусту так у капусту. Корнеліус блаженно потягнувся, обвів поглядом білу ріку з чорними ополонками й малинову смугу на заході срібного неба. Жити на Божому світі було гарно. А чудесний спаситель Іван Артамонович хоч і чорний лицем, але все одно — ангел Господній, це тепер остаточно прояснилось.

Відсипатися Корнеліусу було ні до чого — слава Богу, наспався, належався в «щілині». Віддавши поручикові необхідні розпорядження по роті (перевірити зброю та амуніцію, з казарми нікого не випускати, шоломи й панцери начистити до дзеркального блиску), фон Дорн переодягся, перехилив чарку горілки на ходу — їсти було ніколи, хоча й хотілося, — і в сідло.