Борис Акунін - Алтин-толобас

Колеги схилилися над копією нудного, офіційного документа з прямокутним штемпелем.

— Будинок № 15, призначений на знесення як ветхий і такий, що не являє культурної та історичної цінності, було споруджено 1823 року купцем Мушниковим. 1846-го, 1865-го й 1895-го його перебудовували. 1852-го й 1890-го він горів. Одне слово, звичайна історія звичайного московського будинку, зачепитися начебто ні за що. Але… — Болотников поклав поверх ксерокопії зошит із своїми записами. — Дивіться-но, які факти мені вдалося відкопати. По-перше, прізвище власника. Невідомо, хто саме з Мушникових спорудив будинок. Але, взагалі-то, Мушникови — доволі відома в минулому столітті сім'я хлистів, які, певне, влаштовували в будинку, що нас цікавить, молитовні зібрання й неспання. Число тринадцять у однієї з хлистівських течій мало особливий, сакральний зміст, чим, очевидно, пояснюється й незвичайна кількість вікон.

— Це все чудово, — затурбувався Ніколас. — Але до чого тут фон Дорн? Адже він жив на півтора століття раніше!

— Заждіть, заждіть. — Архівіст підморгнув з виглядом Діда Мороза, котрий зараз дістане з мішка свій найкращий подарунок. — Про будинок Мушникова написано, що він «бревенчатого строения поверх белокаменного фундамента, единственно уцелевшего от бывшей на том месте ранее деревянной же дубовой постройки — колдуновского дома, что сгорел при пожаре 1812 года». Майже вся ця частина міста при нашесті французів вигоріла й відбудовувалася поступово, протягом півтора десятиліть.

— Колдуновский дом — це за прізвищем колишнього власника? — обережно, ніби боячись сполохати здобич, запитав Ніколас. — Чи…

Болотников посміхнувся:

— Схоже, що «чи». В одному з поліцейських донесень Таганської частини, датованому 1739 роком, я натрапив згадування — поодиноке, мимохідь — про якийсь «колдуновский дом, он же валзеров». А в розпису окладних жалувань Іноземського приказу від 1674 року я двічі виявив ім'я «апотечных дел мастера немчина Адамки Валзера». Вам добре відомо, що москвичам тієї епохи аптекар, та ще з бусурманів, мав би уявлятися чаклуном.

— Німець! — скрикнув Фандорін. — І Корнеліус був німцем!

— Так-то воно так, але на цьому факти, що ми їх маємо у своєму розпорядженні, вичерпуються й починаються припущення. Як вийшло, що на фасадному боці післяпожежного будинку виявилося стільки ж вікон, скільки було в будинку аптекаря? Випадковий збіг?

Магістр затряс головою:

— Звичайно, ні! Мушников напевне купив ділянку з руїнами Колдуновского дома саме тому, що хлистові така неординарна кількість вікон мала показатися доброю прикметою. Можливо, дім вигорів не дотла і контур фасаду ще проглядався. Або ж просто зберігся спомин про допожежну будівлю з чортовою дюжиною вікон. Адже після нашестя Наполеона минуло якихось десять років.

— От і я так гадаю. — Максим Едуардович одсунув папери вбік, повернувся до Фандоріна і сказав, карбуючи слова: — А найістотнішим для нас є те, що Мушников одбудувався на тому ж самому фундаменті . Ось вам «подклеть знатна» — і під час Великої пожежі не згоріла. Сподіваюся, ви розумієте, Фандорін, що це означає? — І договорив голосним шепотом: — Нам не потрібні ні спонсори, ні чиновники. Ми можемо добути Ліберею самі!

На підготовку довелося витратити цілих три дні, хоча скарбошукачів змагало болюче нетерпіння. Ніколасу вдавалося заснути лише перед світанком — на дві-три години, не більше, а Болотников, судячи з червоних повік і кругів під очима, здається, й зовсім утратив сон.

Час пішов не на заготівлю необхідних інструментів — Фандорін просто передав Сергєєву список, і того ж дня на Київську привезли дві легкі швейцарські лопати якоїсь особливої конструкції, дві кирки, домкрат, два звичайні двірницькі ломи, ліхтарі, вірьовочну драбину й електричний бур — на випадок, якщо доведеться робити шурфи.

— Підземний хід копати будете? — запитав Володимир Іванович ніби жартома, а сам так і впився своїми сірими очицями в купу паперів, яка лежала на столі.

— Так, треба дещо пошукати, — недбало відповів Фандорін.

— Ясно, — кивнув полковник.

Через нього й сталася затримка. Три вечори пішли на відволікаючий маневр. Партнери виїздили з усім інструментарієм на які-небудь довільно вибрані руїни (спочатку на руїни фабрики в Текстильники, потім у Замоскворіччя і в Мар'їну Рощу), починали вергати брили й копати землю.

Першого разу з'явився сам Сергєєв. Походив, подивився. Поїхав.