Борис Акунін - Алтин-толобас

Нічого собі piece of cake. На п'ятий день крокування одними й тими ж обридлими тротуарами Фандорін відчув, що починає впадати у відчай.

А спочатку ж завдання видавалося йому ще легшим, ніж Максимові Едуардовичу. Пам'ятаючи про південно-східний вектор, він вилучив магістралі, що вели просто на південь або на південний захід, і в результаті лишилася всього одна вулиця, гідна крокомірного дослідження — Велика Серпуховська.

Від Калузької площі, щоправда, теж починалась одна вулиця, що текла на південний схід, — Митна, та її було прокладено через сто літ після Корнеліуса, а значить, на увагу не заслуговувала.

Інша річ — Велика Серпуховська. Нею іще шістсот років тому проходив шлях на Серпухов, а якраз в останній чверті XVII століття тут утворилася цілком обжита й населена вулиця. За п'ятсот метрів од місця, де колись стояла кам'яна надбрамна башта, магістр виявив по ліву руку нудну склобетонну споруду стилю сімдесятих років двадцятого століття. Інститут хірургії імені Вишневського; праворуч стояв п'ятиповерховий житловий будинок з винесеними назовні синіми ліфтовими шахтами.

Інститут хірургії розміщувався на місці купецької богадільні, побудованої на згарищі садиби, що колись належала стременному конюхові Букіну. Фандорін зрадів; ось він, царський слід! Але Болотников покопався в документах і встановив, що триклятий Букін вибудувався там лише 1698 року, а що було на цьому місці до того (і чи було щось узагалі) — невідомо.

Житловому будинку дісталася ділянка, що сто років тому належала товариству дешевих квартир Московської громади прикажчиків. Що було там раніше, з'ясувати ніяк не вдавалося. Максим Едуардович усе глибше занурювався в купи запилених паперів (лише при думці про це у Фандоріна починався алергійний нежить), а магістр тепер утюжив одну за одною всі історичні вулиці, що вели від колишніх воріт Скородома на південний схід. Треба ж було чимось себе зайняти.

Після сніданку виїздив на Садове. Дивився за планом, де були ворота, й починав одраховувати п'ятсот метрів. Роздивлявся, записував номери будинків, аби ввечері доповісти Болотникову. Вздовж тротуару за Ніколасом повільно котив чорний джип, у ньому сиділи й позіхали два охоронці. Пару разів з'являвся Сергєєв. Пройдеться трохи поряд із англійцем, який ворушить губами, похитає головою і іде рапортувати начальству — тільки незрозуміло, про що.

Габунія тримав слово й магістрові більше не докучав, але страшенно мучила прив'язла пісенька про Суліко, така нелюба Йосифу Гурамовичу. Як зазвучить у вухах із самісінького ранку в такт крокам: «Я-мо-ги-лу-ми-лой-ис-кал…», так і не відлипає, просто наслання якесь.

Одного разу, після тривалих вагань, Ніколас зателефонував Алтин — увечері. Звичайно, нічого не говорив, просто послухав її голос.

— Алло, алло. Хто це? — невдоволено залунало в трубці, а потім різко так, пронизливо: — Ніко, де ти? З тобою все га…

Почав усе-таки з Покровських воріт — не стільки для практичної користі, скільки для того, щоб наблизитися до Корнеліуса. Тут колись була Іноземська слобода, Кукуй. По цій самій дорозі капітан фон Дорн їздив верхи, прямуючи до місця служби — в караул, на навчання чи в арсенал.

«Поможи мені, Корнеліусе, — шепотів магістр, ідучи Новобасманною вулицею. — Відгукнися, простягни руку з темряви, мені так важко. Мені б тільки торкнутися кінчиків твоїх пальців, а далі я сам. Чому ти розрізав цидулку навпіл, половинку заховав у Кромешниках, а половинку привіз із собою?» — запитував Ніколас пращура. Пращур довго мовчав, потім заговорив: спочатку тихо, ледве чутно, потім голосніше.

«Я не знав, що мене очікує в Москві, — пояснював він, погладжуючи закрученого вуса. Обличчя не видно було, тільки ці молодецькі вуса та ще поблискувала золота сережка в правому вусі. — І не знав, чи надійний тайник у Кромешниках. Я заховав там найдорожче, що в мене було, а листа про Ліберею цілим залишити все-таки не зважився. Надто велика в ньому таємниця. Коли б у Москві на мене очікувала плаха, то ліва половина лишилася б серед моїх паперів. А про те, де шукати праву, я шепнув би вірній людині перед стратою — хай передасть синові, коли той підросте. Хто ж знав, що мені доведеться загинути не по-християнськи, після молитви й одпущення гріхів, а непокаянно, зі шпагою в руці, від стрілецьких бердишів?»

Пращур говорив давнім швабським діалектом, який Ніколас вивчив спеціально для того, щоб читати стародавні документи з історії роду. Та говорив він лише те, про що магістр міг би здогадатися й сам, головної ж своєї таємниці не видавав.