Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

Втішаюся тим, що нам тут буде дуже зручно. Геля оселиться на дивані, Ластик у кабінеті — тут можна взяти складане морське ліжко, йому сподобається. А ми з тобою, ясна Алтин Фархатівно, влаштуємося по-королівському в будуарі й будемо дивитися крізь панорамне вікно на зірки. На Карибському морі погода не така, як тут, можна снідати на терасі. Уявляєш?

Щойно я відчув у собі достатньо сили, щоб вирушити на обід, як наш «Сокіл» вийшов у Біскайську затоку. Захитало так, що по столі почали їздити склянки. Ви знаєте, панянки, як я ненавиджу уколи, але тут я здався. Хитаючись, дістався до медпункту і попросив зробити ін’єкцію від морської хвороби. Тепер не нудить, але їсти все одно не хочеться й хилить на сон.

Найдошкульніше те, що, здається, я єдиний з-поміж двох тисяч пасажирів, хто реагує на хитавицю. Всі довкола ходять задоволені, без упину чимось захоплюються, випивають-закусюють у п’ятнадцяти безкоштовних забігайлівках і взагалі насолоджуються життям. Все ж ніякий я не британець, немає у мені морської крові. Тітонька он розпашіла, посвіжішала. Сновигає на своїй тарадайці з електродвигуном то в казино, то в кіно, то дивитися на танці.

Посидів за комп'ютером — знову погіршало. А що, як я проваляюся всі дні у ліжку?

Морська хвороба буває від слабкодухості й розслабленості. На неї страждають тільки лайдаки. Ходи в джим, бігай палубою, і все минеться.

Шеу, бедолажичко, йак йа зо ваз пириймайусьі

Сьогодні хитавиці немає. Почуваюся чудово. За сніданком наївся, як пітон. Обідом, файв-о-клоком і вечерею теж не знехтував. Готовий до повнішого звіту про перші враження.

Перше, що мене вразило, це пасажири. Тобто я, звісно, розумів, що тритижневий круїз на «Соколі» можуть собі дозволити тільки люди вельми забезпечені, та якось не взяв до уваги, що самих грошей тут замало. Потрібен ще й вільний час. А хто з заможних мешканців Об’єднаного Королівства може дозволити собі на цілих три тижні відірватися від справ? Тільки ті, хто від справ уже відійшов.

У Саутгемптоні, перед посадкою на корабель, закочую я тітоньку в ангар, де реєструють пасажирів, і бачу сценку з якось поганенької комедії, коли, знаєте, весь час врубають регіт за кадром. Ціле море сивих і голомозих голів, крісла-каталки, ціпки, згорблені спини, а над усією, цією геронтомасою висить величезний життєрадісний білборд з гаслом: «Ми такі молоді, а вже підкорюємо світ!»

Як виявилося, фірма «Пенінсьюлар», якій належить наш «Сокіл», нещодавно відзначила своє п’ятиріччя і, як тепер кажуть, позиціонує себе лідером нового покоління круїзних компаній.

Забігаючи наперед, розповім з цього приводу ще дещо, вже з жанру чорної комедії.

Сьогодні я блукав кораблем і познайомився з милою дівчиною з сервісного відділу. Смаглявенька, гарненька, родом з Бомбея (тут майже весь обслуговуючий персонал з Індії, Філіппін чи Індонезії). Ревнуєш, дружино? Правильно! Знатимеш, як випускати орла з клітки.

І ось ця Чаті, чи то захоплена моєю красою і привабливістю, чи (що ймовірніше) розраховуючи на чайові, завела мене в таку місцину, яка від пасажирів зберігається у таємниці. У трюмі, поряд з холодильником, де тримають їстівні запасай, є ще один. Для небіжчиків. Чаті шепнула мені, що за один рейс не менше п’яти, а буває, що й десяток бабусь і дідусів віддають Богові душу. Це не дивно, якщо врахувати, що середній вік пасажирів 77 років, а один відсоток (тобто людей двадцять) перевалив за дев’яносто. Так наш «Сокіл» і пливе між райських островів: нагорі грають у бридж, прогулюються палубою і танцюють допотопні танці, а внизу лежать у блаженній тиші заморожені напівфабрикати, очікуючи на повернення додому.

Між іншим, про танці. Це сильне видовисько.

Літні чоловіки ввечері виряджаються в біта смокінги, бабці—у відкриті сукні й чимчикують до танцзалу. Я дивлюся на все це, як зачарований. Оркестр грає танго, ча-ча-ча, фокстрот, Недовго, по півтори хвилини, щоби публіка не вибилися з сил. Та одного разу врубали бугі-вугі, і деякі old girls та old boys згадали молоді літа. Це було здорово, чесне слово. Навіть соромно стало, з яких таких причин я дивлюся на цих людей з насмішкуватою жалістю. У них був свій час, зі своїми звичаями і танцями. Цей теплохід — мов плавучий заповідник минулого століття. Я тут гість, і у мене немає жодного права відчувати зверхність щодо старих леді та джентльменів тільки через те, що вони помруть раніше (тьху-тьху-тьху).