Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

З Пічану ми пішли далі на південний захід. За гаями й садами міста дорога спустилась у долину, вірніше, в широкий прохід між піщаними горами Кумтаг і горбами з червоних, жовтих та зелених піщаних порід, які становили кінець пасма Ямшинтаг, що облямовувало з півночі западину Лукчуну. Цей прохід знижувався потроху, немовби заглиблюючись, наче стік вод, в Лукчунську западину, і, нарешті, відкрився в неї, розширюючись. Окраїна Кумтагу відійшла наліво, а горби Ямшин-тагу підвищились і перетворились у те голе скелясте пасмо, яке було нам знайоме з розкопок в Лукчуні. Це пасмо обмежовувало з півночі гаї, сади та вулиці таранчинського міста, зрошувані водою річки, яка витікала з прориву в цьому пасмі.

Уже смерком ми пройшли через цей оазис і спинились коло того старшини, у якого наймали квартиру для німців під час розкопок. Старшина зустрів нас добре, і ми цілий вечір розповідали йому про свої пригоди за минулі роки, а він розказав, що, після того як ми поїхали, у нього були неприємності з німцями через те, що вони не знали його мови.

З прибуттям до Лукчуну закінчилась інтересна частина нашої подорожі, бо далі йшли вже знайомі місця. Через Турфан, Урумчі і Шихо, а потім через Джунгарську западину і гори Майлі та Джаїр ми повернулися без неприємностей в Чугучак уже в грудні, зазнавши досить сильних морозів. Ми переконалися, що клімат в Дуньхуані значно тепліший, ніж у нашій місцевості.

В Чугучаці консул з великим інтересом вислухав мій опис Долини бісів, Хамійської пустині і печер Тисячі будд. Він допоміг мені скласти список привезених звідти рукописів, заголовки яких довелося акуратно копіювати, щоб спеціалісти-мовознавці могли визначити їх зміст і з'ясувати, чи варто їх висилати в Академію наук, чи заслуговують вони оцінки, яку довелося їм дати на підставі вартості подорожі і товарів, що я віддав за них старшому ламі. Цей список я з допомогою Очира складав цілий місяць. Кілька перших виписок різними мовами консул надіслав до Петербурга і звідти одержав повідомлення, що рукописи пильно вивчаються для визначення їх наукової цінності. Консул надсилав їх потроху невеликими казенними посилками, щоб уникнути втрати на простій пошті [14] Печерні храми Тисячі будд поблизу м. Дуиьхуаи (Сачжеу), які були засновані за династії Хань близько 2000 років тому, відвідав італійський посланник і купець Марко Поло в 1273 році і дав у звіті про свою багаторічну подорож з Венеції до Китаю перший опис їх. Угорська експедиція графа Бела Сечені оглядала ці храми й печери в 1879 році, і учасник її, лейтенант Г. Крейтнер, дав побіжний опис їх у своїй популярній праці 1881 р. Трохи більше відомостей про них знаходимо в описі третьої подорожі М. М. Пржевальського (на стор. 100–102), який називає це місце Чен-фу-дун і каже, що печери викопані у величезних урвищах наносного грунту західного берега ущелини і розташовані в два яруси, а в південному кінці навіть у три і дуже потерпіли під час дунганського повстання. Він вказує розміри деяких печер і висоту найбільших статуй Да-фу-ян і Джо-фу-ян, викарбованих у гірській породі (не твердій). Найбільша статуя за рисунком Роборовського зображена на таблиці і має близько 12–13 сажнів заввишки. Роборовський у звіті про експедицію 1893–1895 pp. теж коротко згадує про них. Найдокладніші відомості про ці печери з численними фотографіями можна знайти в творі англійського дослідника А. Стейна «Ruins of desert Kathai», т. II, який вивчав їх докладно і вивіз великі колекції рукописних книг різними мовами, картин, фресок та інших предметів. — Прим. автора. .

Навесні я одержав повідомлення, яке мене дуже засмутило. Мене сповіщали, що все прибуло, розглянуто; частина рукописів виявилась підробленою, а решта не становить будь-якої історичної цінності. Просто мотлох привезли ми з Лобсином з Дуньхуана. Обдурили нас лами та й годі.

Невдача нашої експедиції до храмів Тисячі будд, що поблизу Дуньхуана, не відбила у мене бажання шукати всілякі скарби, які знаходять в руїнах стародавніх міст і в бібліотеках буддійських монастирів. Консул роз'яснив мені, що в старі часи, коли морський шлях із Західної Європи в Китай був ще дуже мало відомий і вважався дуже далеким, трудним і навіть небезпечним, головний шлях з Південної Європи в Китай був сухопутний і пролягав по Малій Азії та Персії, звідки каравани через Бухару, Самарканд і Фергану перевалювали в межі Китаю, в Джити-Шар, населений такими ж тюркськими племенами, як і Туркестан та Іран. Каравани йшли через Яркенд, Кашгар, Нію та Керію вздовж північного підніжжя величезного гірського пасма Куньлуню; за оазисами в пониззі ріки Черчен проходив найважчий відрізок шляху до міста Сачжеу, де вже починалось китайське населення, великі та малі міста і сполучення було нетрудне.